Принаймні відносно до основних нормативних рамок, після 1945 р. міжнародне право вступило до нової фази, яка має за мету зробити вужчим необме-жене право країн іти на війну і, до того ж, перетворити просто координацію дій суверенних країн, що існувала раніше, на систему співробітництва і взаєм-ної вигоди. Концепція «міжнародного правового співтовариства» виникла у зв'язку з двома іншими головними концепціями міжнародного права — jus cogens і міжнародний суспільний порядок, — обидві з яких грунтуються на принципах і нормах міжнародного права, юридична сила яких вища, ніж в інших нормах міжнародного права. Від 1945 р. сталися й інші значні зміни в міжнародній правовій системі.

Головна відзнака, яку увиразнюють більш за інших, полягає в переході від співіснування країн до співробітництва між ними — не лише з метою досягти міжнародного миру та безпеки, але й для сприяння здійсненню соціальних і політичних цілей. Це відбивається в поширенні міжна-родних організацій, як всесвітніх, так і регіональних, яких нині налічується приблизно 500. Вони діють у різноманітних галузях і з'явились протягом відносно недовгого періоду часу як нова категорія суб'єктів міжнародного права. Го-ловним чином, саме в соціально-економічній галузі Організація Об'єднаних Націй та її спеціалізовані органи спромоглися досягти певного прогресу. У зв'язку з цим поширенням сфери діяльності набув сили процес кодифікації міжнародного права.

Ще одним здобутком від 1945 р. у порівнянні з класичним міжнародним пра-вом є більше визнання окремої особи. Тоді як раніш окрему особу вважали не більш як за «об'єкт» міжнародних правил, ухвалених суверенними країнами, то протягом цього періоду підвищенню статусу людини в міжнародному праві по-чали приділяти більшу увагу. Це відбивається у розвитку правових норм захис-ту біженців, кодифікації прав людини на світовому і регіональному рівнях, який надійшов після Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй в 1948 p., і прогресі міжнародного гуманітарного права в збройних конфліктах завдяки чотирьом Женевським кон-венціям Червоного Хреста 1949 р. і двом Додатковим протоколам 1977 р.

Таким питання насправді полягає у тому, чиї інтереси відбиває нині міжнародне право в набагато більш поширеному, різноманітнішому, проте все більш взаємозалежному світові. [35, с.15].

У результаті на відміну від міжнародного права, наприк-лад, XIX ст. система чинних міжнародно-правових норм ді-стала назву сучасного міжнародного права. Ця система у наш час являє собою цілісне явище, що неухильно вдоскона-люється і прогресивно розвивається.

Україна і розвиток міжнародного права

Український народ з давніх часів відігравав значну роль у формуванні і розвитку міжнародного права. При дослідженні цієї ролі доцільно почати з аналізу впливу на формування міжнародного права Київської Русі. Ще 11 березня 527р. дату-ється перший відомий в історії дипломатичний візит полянського князя Кия до столиці Візантії Царгорода.

О. Субтельний обґрунтовано зазначає, що невіддільною від зовні-шньополітичної функції держави є організація дипломатич-ної діяльності, яка передбачає існування певних організацій-них зовнішньополітичних начал, конкретних дипломатичних засобів, методів, форм міжнародної практики. Під зароджен-ням дипломатичної системи давньої Русі маються на увазі ди-пломатичні переговори і дипломатичні угоди, розширення кола держав і народів, що входили у сферу дипломатичної активності Київської Русі, зародження і розвиток посольської служ-би і т. ін. [48, с.28].

Важливою віхою в розвитку давньоруської дипломатії та «становленні дипломатичних відносин Київської Русі з Візан-тією було руське посольство в 838-839 pp. до візантійського імператора Феофіла (829-839 pp.). Згідно з Бертинськими аниплами 839 p., посли до візантійського імператора не могли безпечно вернутися назад, бо дорогу з Константинополя їм заступили варварські народи (очевидно, угри або болгари). З цієї причини руське посольство рушило до імператора Людовіка Побожного в столицю Франкської держави Інгельгейм.

Як зазначав відомий дослідник історії України М. С. Грушевський, далекі, великі військові походи Русі IX ст. свідчать не лише про значний розвиток збройних сил, а й змушують припускати існування значної сфери по-літичного впливу Київської Русі [36, с.15].

Відомо про облоги Рус-сю Константинополя у 860 p., що стали можливими після то-го, як Русь до того періоду вже підкорила сусідів. Історичні пам'ятки першої половини X ст., які дають змогу скласти уявлення про ту епоху, повністю підтверджують факт існу-вання широкої сфери впливу і влади київських князів.

З першої половини X ст. до нашого часу повністю і в уривках дійшли три договори київських князів з Візантією (907, 911, 944 pp.). Русько-візантійський договір 911 р. свід-чить про те, що на початку X ст. Київська Русь вміла не ли-ше укладати звичайні для того часу договори "миру й лю-бові" (як це було в договорі 907 p.), а й наблизилася до осво-єння вершин тодішньої дипломатії — письмових двосторон-ніх, рівноправних, міждержавних угод, які охоплювали політичні, економічні, військові та юридичні питання [29, с.14].

Порівняно з договором 907 р. договір Київської Русі з Візан-тією 911 р. був якісно новим. Відповідно до нього:

"Такі розділи милістю божою мирної угоди, як ми про неї до-мовилися. Передусім нехай укладемо з вами, греками, мир і станемо дружити одні з одними усією душею і серцем, і не до-пустимо згідно з нашим взаємним прагненням