Тобто, міжнародний договір з практики Київської Русі X ст. супроводжувався "присягою" як атрибутом, характерним для феодальної Європи того періоду. Такою "присягою" або "урочистою релігійною клятвою" супроводжувалося підписання міжнародних договорів аж до XVIII ст.

Дослідники права Київської Русі звертають увагу ще й на таку особливість договірної практики тих часів, яка міститься, зокрема, в нормах ст. 13 договору 911 р. — про забезпе-чення одержання майна спадкоємцями померлого іноземця, що живуть на його батьківщині; тим самим греки відмовля-ються від усіх своїх прав на спадщину руських, до яких вони могли б ставитися як до своїх тимчасових підданих (subditi temporari). Вони забороняють місцевим органам привласню-вати майно на свою користь, що мало місце у західноєвро-пейському праві аж до XVIII століття [29, с.15].

«Повість минулих літ» подає також відомості про похід Ігоря на Візантію в 944 р. Проте, як вважає М. Грушевський, такого походу в дійсності не було. На думку І. Крип'якевича, в 944 р. Ігор готував новий похід, але греки почали перегово-ри, і 944 р. було укладено новий договір [42, с.48].

Договір 944 р є прикладом союзного договору між Київською Руссю і Візантією. Він визначив зовнішньополітичні позиції Київської Русі. За цим договором Київська Русь офіційно заступила місце Хазарії як союзника Візантії на північних берегах Чорного мо-ря. Більше того, союз імперії і давньоруської держави був спрямований передусім проти Хазарії, одвічного противника Русі, що став тут і ворогом Візантії [11].

Наступна сторінка в розвитку русько-візантійських взає-мин пов'язана з іменем княгині Ольги. Це в першу чергу її дипломатичний візит до Царгорода 957 р. Як зазначає І. Крип'якевич, «про мету цих відвідин можемо здогадувати-ся, що княгиня бажали владнати непорозуміння, які зали-шила політика Ігоря, можливо, що вона також переговорюва-ла в церковних справах».

З іменем Ольги пов'язаний також і перший відомий нам факт дипломатичних зносин Русі з німецьким цісарством. У німецьких анналах згадується, що 959 р. прибули до імпе-ратора Отона І посли від «королеви Русі Олени», які мали просити для руського народу єпископа і священиків. Проте, як вважає М. Грушевський, «найбільш правдоподібним муси-мо уважати об'яснення, що Ольга посилала посольство до Ото-на в політичних справах, але Отон схотів використати сю на-году для місіонерства...». І. Крип'якевич пояснює цей факт тим, що, «бажаючи поширити християнство, вона [Ольга], зда-ється, вагалася, чи провести це у зв'язку з Візантією, чи з Римом».

З іменем князя Святослава в історії русько-візантійських відносин пов'язана болгарська кампанія, ініціатива якої ви-йшла з Царгорода. Ведучи тяжку війну на східних кордонах - в Сирії, візантійський імператор Никифор Фока вирішив ви-користати Русь для війни з Болгарією. Святослав пристав на пропозицію Никифора, оскільки йому здавалось неважким завоювати Болгарію, а це означало «захопити в свої руки цілу подунайську торгівлю, присунутись до самої Візантії, а в даль-шій перспективі — чому не відновити плану Симеона - взяти в свої руки цілий Балканський півострів і саму світову столи-цю — Царгород». Проте сталося зовсім інакше. Знесилений затяжною війною, яка перейшла у війну з візантійцями, Свя-тослав змушений був розпочати переговори з візантійським імператором Цимісхієм, погоджуючись віддати грекам невіль-ників і відійти з Болгарії, бажаючи вільного пропуску до Русі і потрібних для війська припасів. Було укладено трактат, згідно з яким Святослав зрікався будь-яких претензій на кримські землі Візантії і на Болгарію, заповідав, що припи-нить боротьбу з Візантією й буде її союзником [42, с.50].

Прикладом дипломатії іншого типу, що мала аналоги в іс-торії аж до XX ст., так званої таємної дипломатії став та-ємний договір 966—967 pp. київського князя Святослава і ві-зантійського патрикія Калокіра. "Таємний" договір полягав у тому, що "Святослав обіцяв допомогти візантійському патрикію сісти на імператорський трон, а той у свою чергу зо-бов'язався зберегти за Руссю її завоювання на Балканах, а також "незліченні скарби із скарбниці державної". Таємний договір київського князя і візантійського посла патрикія Ка-локіра був повністю у дусі часу, мав аналоги в попередній іс-торії Візантії, коли претенденти на імператорський престол вели на Константинополь іноземні війська.

Зазначені вище взаємини васала і сюзерена, взаємини сильного і слабкого були характерні і для Київської держави IX—XII ст. У своєму історичному дослідженні М. С. Грушевський зазначав, що в договорі Київської Русі з Візантією 944 р. одночасно з послами київського князя виступають по-сли не менш як двадцяти залежних від нього "світлих і ве-ликих князів і бояр" (як називає їх договір 911 р.) [36, с.24].

Така ж приблизно кількість послів супроводжувала май-же 30 років потому в Константинополі княгиню Ольгу. Як бачимо, для Київської Русі середини X ст. була характерною система князівств і провінцій, що накладала відповідний відбиток на дипломатичне право та його процедуру.

Про активні міжнародні відносини Київської Русі з інши-ми європейськими державами свідчать політичні і торговель-ні відносини не лише з Візантією. Це виявлялося також у ха-рактерних для Європи того часу подіях — династичних шлюбах. Так, Володимир Мономах був одружений з дочкою короля англосаксів Гарольда, дочка Мономаха — з сином ві-зантійського імператора, онука Мономаха