Що ж до російського радянського уряду, то він визнає не-залежність і суверенність України Декретом від 4 грудня 1917 p., потім знов у травні 1918р. послав своїх представни-ків до Києва для мирних переговорів з українським урядом. Переговори велися українською та російською мовами з допо-могою перекладачів. Обговорювались питання припинення воєнних дій, справи фінансів, транспорту, поштових зносин, обміну полоненими, справи економічних та культурних зв'яз-ків. Становище України ускладнювалося декларацією Вільсона, яка вказувала, що завдання союзників - відновлення єди-ної Росії. Українській державі там місця не було.

На початку 1920 р. було укладено Варшавську угоду між дипломатичною місією УНР в Польщі і польським урядом, положенням якої було визнання за УНР права на існування на території східніше польського кордону 1772 р.

Однак вже 3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мир-ні переговори з радянським урядом в Ризі. Хоч уряд УНР відіслав до Риги для участі в дипломатичних переговорах про-фесора С. Шелухіна, представництва УНР на Ризькій кон-ференції не було. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею та радянською Росією, за яким Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Рес-публіку.

Утворена 9 листопада 1918 р. рішенням Української національної ради Західно-Українська Народна Республіка також намагалася здобути визнання інших держав. Посольства ЗУНР були створені у Відні, Берліні, Будапешті, Празі, однак тіль-ки Австрія визнала легітимність представництва ЗУНР. Місії ЗУHP існували також у Белграді, Римі та Ватикані, а згодом представництво ЗУНР було організоване також у США, Кана-ді та Бразилії.

В тяжких умовах польської агресії дипломатична діяль-ність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання своєї держави шляхом справедливого вирішення східногалицької проблеми за участю США та Антанти, яка гучно зобов'язалася поважати принципи самовизначення. Великі надії ЗУНР по-кладала на Паризьку мирну конференцію, яка зібралась у січ-ні 1919 р. у Версалі, щоб накреслити нову політичну карту Європи. І хоч на Паризьку конференцію східні та західні Україна вирядили об'єднану делегацію після договору про злуку УНР та ЗУНР, на практиці західні українці задля досягнення своїх цілей діяли окремо. Як пише О. Субтельний у книзі „Україна: історія”, вони, наприклад, домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві україн-ські делегації зустріли мало симпатії на Паризькій конферен-ції. Лише Англія, в якої польські плани французів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протягом нетривалого часу підтримувала українців. Але з поразкою на виборах уряду Ллойд-Джорджа й ця підтримка закінчилася [48, с.35].

Правлячі кола Англії, Франції, США, власне, не були зацікавлені у повному розгромі ЗУНР, бо хотіли б використати її армію разом з поль-ською проти Країни Рад. Вони вважали ідеальним виходом досягнення угоди між воюючими сторонами, але в інтересах Польщі. Про це свідчать заяви на Паризькій конференції го-лови загальної американської місії у Східній Європі Куліджа, який зазначив, що обидві ці сили можуть бути використані проти більшовиків.

Для втілення своїх планів налякана успішним наступом Га-лицької армії Антанта в лютому 1919 р. відрядила до Варшави місію, очолену Нулянсом, який закликав Антанту надіслати до Галичини польські дивізії, а сам відправив до уряду ЗУНР у Львові місію з представників держав Антанти у справі пере-мир'я з поляками на чолі з генералом Бартелемі. 28 лютого 1919 р. місія запропонувала негайно припинити воєнні дії, відвівши українські війська на лінію, що залишала полякам третину Східної Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафто-вим басейном. Перемир'я було підписане і набуло чинності 25 лютого 1919 р. Однак у зв'язку з неприйняттям українською стороною пропозиції Бартелемі щодо кордону між ЗУНР і Поль-щею по Бугу, західних кордонах Львівського, Перемишлянського і Бібрського повітів і далі по річці Стрий переговори з участю делегацій ЗУНР і Польщі у Ходорові, а потім у Львові було припинено. Навіть задля визнання і прихильності Заходу ЗУНР не могла прийняти ці ганебні пропозиції [29, с.14].

27 березня 1919 р. у Хирові розпочались переговори між представниками ЗУНР М. Лозинським, генералом Гембачевим та польською делегацією на чолі з графом А.Скарбеком. Поль-ська сторона знову наполягала на визнанні демаркаційної лі-нії Вартелемі. Представники ЗУНР запропонували припинити вогонь і провести мирні переговори у Парижі під опікою Вер-ховної Ради Антанти, Після звернень до Антанти голови уря-ду ЗУНР С. Голубовича і голови її делегації В. Панейка та заклику Верховної Ради з 19 березня 1919 р. до командування обох армій, який теж не мав успіху, - 26 квітня 1919 р. в Парижі почала працювати міжсоюзна комісія для перемир'я з бурським генералом Л. Ботою на чолі. 9 травня англійською делегацією було підготовлено проект перемир'я, за яким гру-па експертів мала виїхати у район бойових дій.

Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більш прийнятний, ніж «лінія Бартелемі»: за Галичиною залишався Дрогобицький повіт з нафтою. Уряд ЗУНР прийняв цей проект. Але прибулі до Парижу провідні діячі польського уряду і армії Падеревський, Розвадовський зробили все, щоб не допустити миру. Керівні дипломати Антанти Ллойд-Джордж, Вілсон і Орляндо були