Остаточний хрест на існуванні ЗУНР був поставлений Антантою 25 червня 1919 p., коли Верховна Рада в Парижі у своїй постанові зазначила про те, що для оборони місцевого населення від небезпек, які їм грозять від більшовицьких сил, Верховна Рада союзних і прийнятих до союзу держав вирішила ввести свої війська аж до р. Збруч [41, с.170].

Доля Галичини була обумовлена Варшавським, пізніше Ризьким договорами. Незважаючи на акції екзильного уряду ЗУHP, зокрема його протест проти Ризького договору 14 березня 1923 р. конференція держав Антанти ухвалила рішення про прилучен-ня Галичини до Польщі при застереженні для неї режиму автономії, що ніколи не було виконане.

Митрополит Андрей Шептицький гаряче підтримував протести ЗУНР, навіть їздив у кінці 1921 року за океан, щоб переконати уряди Канади і США визнати і надати фінансову допомогу молодій республіці. Після підписання Ризького договору 1921 р. Андрей Шептицький також мав зустрічі з Папою Бенедиктом XV, виступав з лекціями у багатьох країнах Європи, а після обрання в 1922 р. А. Ратті Папою, котрий присвоїв собі ім'я Пія XI, зустрічався і з ним. А. Шептицький усвідомлював, що авторитет Апостольського Римсько-го Престолу може і повинен допомогти здобуттю Україною незалежності. На початку березня 1923 року А. Шептицький іздив до Франції, де мав зустрічі з керівниками Французької Республіки Р. Пуанкаре та А. Бріаном, проте ці переговори не мали позитивних наслідків для України.

Серед причин складних відносин УНР та ЗУНР з Антан-тою слід вказати вказує на неприхильне ставлен-ня Мирової комісії до України, зокрема Наддніпрянської, яку вона вперто трактувала як частину Росії. Безнадійність становища поглиблювало бажання представників ЗУНР відділитись під наддніпрянців з єдиної соборної делегації. Нещастям для України був також невдалий склад делегації на ро-лі дипломатів у такий тяжкий час, попри їхній щирий пат-ріотизм. Все це, а також помилки у стратегічному плануван-ні, запізніла дипломатія на Заході, величезна перевага агресо-рів не дозволили УНР та ЗУНР посісти своє місце серед інших нових національних держав Східної Європи [42, с.50].

Після короткого періоду державності Української Народної Республіки та Західно-української Народної Республіки на початку УРСР XX ст. УРСР у складі СРСР лише декларатив-но мала конституційне право вступати в дипломатичні зносини із закордонними державами і фактично не була суб'єктом міжнародного права.

УРСР як одна з членів-фундаторів ООН підписала Статут ООН 26 червня 1945 року. Згідно з Конституціями СРСР 1924 та 1936 ро-ків УРСР не мала права на встановлення дипломатичних зв'язків з іншими державами, але під час Другої світової війни постановою Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944 року в Конституцію СРСР було внесено зміни, згід-но з якими в урядах радянських республік з'явилися союзно-республіканські наркомати (пізніше - міністерства) закордонних та вій-ськових справ. Таким чином радянські республіки одержали конституційне право мати дипломатичні зно-сини із закордоном, які, однак, залишалися лише деклараці-ями. Разом з тим УРСР одержала юридичні підстави для всту-пу до ООН, і, на конференції в Сан-Франциско (США) за прийняття України до ООН проголосувало 47 перших учас-ників конференції. Отже, не будучи незалежною державою, Україна стала однією з держав-засновниць ООН, а тому від-лік входження України до міжнародно-правової системи за-хисту прав людини можемо починати саме з 1945 р. Великий внесок у розвиток інституту прав людини зробили Микола Бажан, перший посланець українського народу на першій сесії Ге-неральної Асамблеї ООН, український вчений-юрист П. О. Не-дбайло, якому в грудні 1968 р. Генеральна Асамблея прису-дила премію ООН «За видатні досягнення в галузі прав людини», та багато інших українських політиків та вчених. Представники УРСР в ООН активно виступали за права поневолених народів, у той час як поневоленим був і сам український народ. У цьому полягав один з багатьох парадоксів радянської дійсності [29, с.13-14].

З набуттям незалежності в серпні 1991 р. Україна стверджує свій імідж на міжнарод-ній арені, створює свою «гуманітарну ауру». Коли українські дипломати у 1991 р. зверну-тої до Генерального секретаря ООН із заявою про те, що Україна стала незалежною, а отже, про це треба поінформувати світ, Буцрос Бутрос-Галі здивовано відповів, що як засновник ООН Україна є незалежною з 1645 р.

Як член ООН Україна брала участь у підготовці та прийнятті між народно-правових актів з прав людини та в роботі багатьох міжнародних контрольних та правозахисних орга-нів, починаючи з 1945 р. Однак тільки після здобуття незалежності Україна стала реальним та повноправним членом між народно-правової системи, зокрема системи захисту прав людини, як глобальної так і регіональної. Ставши неналежною державою, Україна ратифікувала такі визначальні міжнародно-правові акти, як Фа-культативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 p., Конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 р.

У 1998 р. було знято застереження до Конвенції проти катувань та інших жорсто-ких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання щодо невизнання компетенції Комі-тету проти катувань, а також застереження до низки до-говорів з прав людини про невизнання обов'язкової юрисдик-ції Міжнародного Суду щодо спорів про тлумачення або за-стосування цих конвенцій. Після здобуття незалежності було також ратифіковано багато інших міжнародно-правових актів ООН, Ради Європи, Міжнародної організації пра-ці (МОП), інших міжнародних організацій. Україна стала першою державою в світі, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї. [39, с.102].

Як висновок можна зазначити, що у розвитку міжнародного права можна виділити такі основні