Щоб запобігти враженню про євроцентристський підхід і пояснити, що розвиток норм і засад міжнародного права був не тільки європейською справою, слід наголосити на регіональному розвиткові міжнародного права в Африці, на Далекому Сході, в ісламському світі, Латинській Америці та Південно-Східній Азії.

Як зазначив Р.П. Анаид, неслушно припускати, що міжнародне право розвивалось лише протя-гом чотирьох або п'яти сторіч і лише в Європі, або що монополія щодо установлення правових норм для регулювання міждержавної поведінки належала християнській цивілізації. Як підкреслює Маджид Хаддурі, в кожній цивілізації людство прагнуло розвити в собі спільноту політичних правових, одиниць — сім'ю країн, взаємовідносини котрих регулювались низкою заснованих на звичаях норм і практик, а не бути однією країною з одним органом влади та однією системою права. Де-кілька сімей країн існували або співіснували в таких районах, як старо-давні Близький Схід, Греція та Рим, Китай, ісламський і західний хрис-тиянський світ, де принаймні одна відмінна цивілізація набула розвитку в кожному з них. У межах кожної цивілізації було розвинуто сукупність правових засад і норм, що регулювали поведінку країн у відносинах поміж ними за часів миру та війни [39, с.21].

Однозначним є те, що виникнення міжнародного права пов’язане з періодами еволюції людської цивілізації і розвитком міжнародного спілкування. Як на Давньому Сході, так і в Стародавній Греції та Стародавньому Римі необмежено панував культ сили в поєднанні з проповідуваною виключною правосуб'єктністю – обраністю серед інших народів. Тому держави ста-родавнього світу перебували між собою більше у стані війни ніж у мирі.

Вважається, що міжнародне право виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Проте, важливо враховувати "психологічну рису первісного життя усіх народів", яка полягала у праг-ненні будь-якого народу того історичного періоду не до між-народних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєї держави, яка б виключала будь-яке втручання ззовні (наприклад, споруджен-ня у Великої китайської стіни). Така ж психологічна риса була властива стародавнім гре-кам і римлянам. Так, Арістотель, Демосфен та інші грецькі мислителі у своїх творах проповідували ідею самобутності й обраності грецького народу, який користується виключною правосуб'єктністю [31, с.25].

Отже, міжнародне право виникло, почало складатися і розвиватися водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі. Це долини Тігру і Євфрату, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середземного морів.

Регулятори взаємовідносин народів стародавнього світу мали досить часто релігійний і звичаєво-правовий характер. Безсумнівно, вони мали вплив на зміст перших власне юри-дичних міждержавних актів. Серед них найдавнішим є дого-вір між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма, укладений близько 3 100 р. до н.є. Він підтверджував іс-нуючий між ними державний кордон і непорушність його знаків. Сторони брали на себе зобов'язання щодо розв'язан-ня спорів мирними засобами, на основі арбітражу. Виконан-ня договору гарантувалося клятвами і звертанням до богів. Договір було укладено шумерською мовою, а його текст висічено на кам'яній стіні.

З середини 2-го тис. до н. є. кількість договорів, що дійш-ли до нас, зростає. Розширювалася регульована ними сфера міжнародних відносин, до якої можна віднести договори про тимчасові союзи, кордони, шлюби тощо. Найтиповішим, з точки зору нашого дослідження, для Стародавнього Єгипту є договір, укладений близько 1300 р. до н. є. між царем Хаттушілем та єгипетським фараоном Рамзесом II. Договір викарбувано на срібній табличці, переданій через посланника фараонові Рамзесу II, щоб попросити миру "наперед і до кінця вічності".

Але цих клятв, як свідчить історія, далеко не завжди додержувалися, виникали чергові збройні зіткнення. Характерно й те, що суб'єктами міжна-родного права того періоду були не самі держави, а фараони, царі, князі тощо. Звідси походила значна кількість міжнарод-них договорів про династичні шлюби, які регулювали статус, наприклад, цариці, і мали в той період досить важливе полі-тичне значення для закріплення мирних відносин між прави-телями [51, с.12].

Давній Схід не знав і принципу рівності суб'єктів міжна-родного права. Єгипетський фараон мав верховенство навіть серед визнано "великих" правителів Вавилону, Мавританії, Ассирії, Хетської держави. Характерним для Давнього Сходу був теократичний і кастовий устрій держав, якого не знала Європа.

З усіх держав, які прийнято відносити до Давнього Схо-ду, найтиповіші риси, притаманні стародавнім теократіям, мала Індія. Виникнення перших державних утворень на те-риторії сучасної Індії належать до кінця 2 — початку 1-го тис. до н. є. Природні багатства Індії приваблювали як заво-йовників, так і спонукали до торговельних відносин, що було характерним для міжнародного життя Далекого Сходу. Індія також не знала принципу рівності суб'єктів міжна-родного права. Махаджаканади (територіальні утворення, так звані великі країни), з яких вона складалася, поділялися на три основні категорії: рівні, підлеглі (залежні) й вищі. При цьому суб'єктами міжнародного права вважалися не держави, а їх правителі.

Індією правили на основі священних Законів Ману. У зв'язку з кастовим устроєм Закони Ману забороняли під страхом жорстоких покарань будь-які стосунки з іноземця-ми, проте вони містили у собі настанови і приписи щодо гостинності для іноземців. Отже, можна констатувати, що в ті часи в Індії набули розвитку норми посольського права. По-сли і гінці користувалися особистою недоторканністю. Їх гро-ші, дорожні речі цінності не обкладалися митом.

Активне міжнародне життя