Інші народи Стародавнього Сходу — перси, іудеї, фіні-кійці керувалися у міжнародних відносинах тими самими поняттями, що й індуси. Вони були переконані в тому, що саме вони — єдині представники божества на землі, тому є вищими за інші народи, відносини з якими можуть лише об-разити богів [31, с.30].

Перші вірогідні відомості про державні утворення на території сучасного Китаю свідчать, що в XIV—XIII ст. до н. є. там існувала держава Інь. Звичаї, які можна оха-рактеризувати як міжнародно-правові, належать до періоду імперії Чжоу (1-е тис. до н. є.). Це в першу чергу питання війни. Міжнародні відносини визначалися політикою цаньші, що означало "поступове по-їдання землі сусідів, на зразок того, як шовкопряд поїдає листя". Відсутність юридичної рівності великих і дріб-них державних утворень породжувала визнання правомір-ності військового втручання. Договірна практика штатних держав стосувалася зде-більшого мирних договірних відносин — територіальних проблем, договорів про союзи. Прикладом цього є договір 577 р. до н. є. між династіями Чу і Цзінь про союз і спільне ведення війн.

Розвиток відносин у Стародавній Греції багато чим від-різнявся від країн Давнього Сходу, що впливало і на розви-ток міжнародного права. Уже в розумінні і практичному ви-знанні його суб'єктів греки виходили із зовсім інших уяв-лень, їх основою було вчення про поліс як самостійну тери-торіальну й політичну одиницю, членами якої є тільки вільнонароджені вітчизняні громадяни. Тільки вони користуються всією повнотою прав, але тією ж мірою несуть відпо-відальність за долю своєї батьківщини [43, с. 23].

Греція на відміну від східних теократій не знала кастово-го поділу суспільства. Проте вона не могла відмовитися від іншого джерела нерівності між людьми в давні часи — вва-жалося, що громадянство, а не особа є основою права кожної людини. Рабство було зведене в ранг необхідної дер-жавної інституції. Для зовнішніх зносин було немислимим забезпечення миру.

У галузі міжнародного права для Стародавньої Греції пе-ріоду 1-го тис. до н. є. вже чітко виділялися право війни й посольське право. Війною греки вважали тільки збройні зі-ткнення між своїми полісами. Війни поділялися на законні й такі, що не мали законного підґрунтя. При цьому перелік за-конних причин практично не обмежувався. Найчастіше до них відносили: захист держави від покарання, захист релігій-них святинь, виконання союзницьких зобов'язань тощо. Вій-ну розуміли як боротьбу усіх громадян одного поліса з гро-мадянами іншого поліса.

Говорячи про посольське право Стародавньої Греції, слід підкреслити, що греки не знали інституту постійного дипло-матичного представництва. Посольства найчастіше були од-норазовими і розв'язували конкретні проблеми [33, с.25].

Особливо цікавою є багатовікова, що тривала близько тисячоліття, практика Римської держави, яка мала свої особливості у сфері міжнародних відносин. Стародавній Рим і особливо римське право відіграли, на думку багатьох вче-них, видатну роль першоджерела сучасного міжнародного права.

Порівнюючи Стародавній Рим і Стародавню Гре-цію, можна зауважити, що Рим лише скористався результа-тами діяльності народу, який уже зійшов зі сцени всесвітньої історії. Римський народ здійснив своє історичне призначен-ня, започаткувавши єдність стародавнього світу, об'єднавши усі існуючі тоді держави під своєю верховною владою. Його політична історія репрезентує дві істотно різні епохи, назва-ні періодом республіканського правління і періодом імперії. Ці два періоди не схожі між собою як за державними уста-новами, так і за соціальним характером, що відобразилося на міжнародних відносинах Риму [39, с.22].

В епоху Римської республіки з точки зору міжнародного права найважливіше значення мають угоди римлян з іншими народами, які укладалися на основі рівності і взаємності (foedera aequa). Саме здійснення зовнішніх зносин і укладен-ня договорів за своїм механізмом належали до компетенції народних зборів і сенату. Спочатку сенат приймав послів і вів з ними попередні переговори, він же обговорював питан-ня про оголошення війни й укладання миру. Остаточне рі-шення з міжнародних питань виносили народні збори. Так, з народами, у дружбі з якими Рим був заінтересований, укла-далися договори союзу, миру, дружби і гостинності. Про-те в міру успіху римської зброї ставало дедалі більше нерів-ноправних договорів (foedera nоn aequa).

Забезпечення прав та інтересів іноземців, які перебували в Римі, здійснювалося на основі укоріненого в суспільстві і визнаного законом інституту гостинності. Римляни, безумов-но, визнавали й неухильно додержувалися принципу дипломатичної недоторканності. Взірцем вважалася поведінка Сципіона Африканського, якій відмовився порушити імуні-тет послів Карфагена у відповідь на ворожі дії стосовно по-слів римлян. Як тоді Але при цьому вважали, посли перебували під охоро-ною богів [30, с.20].

Період Римської Імперії істотно відрізняється від періоду республіканського правління як у внутрішніх, так і в міжна-родних відносинах. Основна відмінність полягала в тому, що римський народ уже виконав свою історичну місію створен-ня єдиної держави. Римська імперія являла собою внутріш-ньо об'єднане утворення колись розрізнених його складових частин, між якими вже не було "міжнародних" відносин. Підкоривши своїй владі увесь стародавній світ, народ - завойовник зупинився у своєму суспільному і державному роз-витку, не зберігши того міжнародного значення, яке йому належало у попередню епоху.

Уявлення про міжнародні відносини давніх римлян буде неповним, якщо не проаналізувати питання про те, чи знали вони міжнародне право в сучасному розумінні прав та обов'язків, які виникають