Безумовним доказом того, що римляни знали право, яке регулює відносини між народами, є римське право народів (jus gentium). Існування права народів дає підставу підтри-мувати думку, що jus gentium римської епохи виконувало функції міжнародного права, однак у дещо іншому розумінні, ніж сучасне його тлумачення. Засвоївши загальнолюдські за-сади, що є основою права всіх народів, jus gentium пошири-лося не тільки в стародавньому світі, а й стало джерелом громадянсько-правових законів і всієї юридичної освіти. Предметом регулювання jus gentium були не міжнародні відносини, а сукупність основних правових прин-ципів, що визначали відносини, спільні для всіх народів стародавнього світу, між приватними особами, і серед них ти-ми, що уособлювали володарюючі династії того періоду. То-му jus gentium слід розглядати не як пря-мий доказ існування у стародавньому світі міжнародного права в його сучасному розумінні, а як еволюцію цивілізації, правової думки стосовно застосування права у між-народних відносинах [51, с.13].

Як було зазначено вище, більшість вчених притримуються думки про те, що період від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р. відноситься до періоду виникнення міжнародного права.

Процеси, що відбувалися всередині наймогутнішої з мо-нархій стародавнього світу — Римської імперії, призвели до її занепаду. Уже в період республіканського правління рим-ські громадяни стали виявляти огиду до військової служби. Тому Юлій Цезар був змушений звертатися до своїх ворогів — варварів, аби формувати з них легіони найманців. А в пе-ріод імперії такі германські дружини стали чи не єдиною опорою Риму. Наслідком цього було заселення західних зе-мель Римської імперії колоністами з-поміж варварів, які по-чали фактично розпоряджатися західними землями. У 395 р. відбувся остаточний політичний поділ раніше єдиної серед-земноморської імперії на два державні утворення: Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію). Хоч їх очолювали рідні брати, сини Феодосія і теоретично зберігалася ідея єдиної імперії, керованої лише двома імператорами, фактично і політично це були дві самостійні держа-ви зі своїми столицями (Равенна і Константинополь), своїми імператорськими дворами, з різними завданнями, які стояли перед їх урядами [39, с.25].

У V ст. Західна Римська імперія впала. У її межах посе-лилися германські племена (готи, франки, вандали та інші). Східна (Візантійська) імперія, особливо після відок-ремлення грецької церкви від римської, реалізувала свої по-літичні наміри у Східній Європі та Азії, ізолювавшись пев-ною мірою від західноєвропейських народів. У цілому пере-хід від міжнародного права стародавнього світу до міжнародного права середніх віків тривав кілька століть. Починаючи з IX—X ст. важливу роль у європейських міжнародних від-носинах стала відігравати Київська Русь. Тому, говорячи про розвиток міжнародних відносин і регулювання їх правом, слід розглядати всі європейські держави того періоду.

Після розпаду Римської імперії домінуючий вплив у За-хідній Європі мали германські племена. За уявленнями дав-ніх германців, право на існування мав лише той, хто був у змозі захиститися власними силами. Саме у силі германці вбачали джерело будь-якого права і підвалини приватних і суспільних відносин. Цей принцип індивідуалізму породив у громадських і державних взаєминах відцентрові прагнення середньовічних народів, які наклали відбиток на феодальне життя Західної Європи. Саме в цей період відбувався пошук і становлення еволюційних взаємовідносин між особою і су-спільною владою. Дедалі більшого значення набували ідеї особистості і притаманні їй права, які не визнавалися у ста-родавньому світі [31, с.33].

Чинником, що значно вплинув на формування суспільно-го і державного облаштування середньовічних народів, була християнська релігія. Вона поєднала західноєвропейські народи і стала джерелом їх духовного розвитку. Канонічне право католицької церкви істотно впливало на цивільні й кримінальні закони середньовіччя. Усе це формувало і між-народні відносини західноєвропейських держав того періоду, і феодальний порядок, який встановлювався.

Таким чином можна говорити про те, що міжнародне право в Західній Європі існувало навіть за часів Середньовіч-чя. Але Європа за тих часів, через те що не була поділена на країни в сучасно-му сенсі, була не дуже придатна для розвитку міжнародного права. Зараз ми думаємо про країни як такі, що мають безперечний політичний контроль над власною територією та незалежні від зовнішнього політичного контролю. Се-редньовічні королі в такому стані не перебували: внутрішньо вони поділяли владу зі своїми баронами, кожен з яких мав власну армію; зовні вони визнава-ли щось на зразок зобов'язання вірності та покори Римському Папі та імператору Священної Римської імперії.

Коли почали з'являтися могутні централізовані держави, такі, як Англія, Іспанія, Франція, Нідерланди та Швеція, які вимага-ли необмеженого суверенітету та більше не підкорювались верховній владі, то водночас розвивались і нові міжнародні стандарти, які поширювались і на відно-сини з неєвропейськими країнами — Османською імперією, Китаєм та Япо-нією. В XV—XVI ст.ст. з відкриттям морських шляхів до Далекого Сходу та повторним відкриттям Америки, морські держави переступили попередні межі політичного світу Європи. Наслідком цього став розвиток концепції суверен-ної держави, спочатку в теорії, а тоді на практиці в Іспанії, а потім, вже в XVII ст., також у Франції [51, с.16].

Розглянемо деякі характерні для міжнародного права тієї епохи риси, такі як: право війни; договірне право; суб'єкта міжнародного права; дипломатичне право.

Градацію пе-релічених рис міжнародного права зроблено на основі сучасних категорій для полегшення систематиза-ції цих рис, що зовсім не означає наявності в той період та-ких галузей міжнародного права. Практично вся історія державного