На відміну від стародавніх держав, які вбачали у війні природний стан, християнські держави середньовіччя роз-глядали її у відносинах між собою як один з виявів "суду бо-жого". Тому ідеологічною і юридичною підставою війни була місія утвердження "істинної" віри, за якою приховувалися політичні й економічні інтереси.

Оголошення війни вважалося обов'язковим і загально-визнаним. Робилося це усно чи письмово через послів. При-близно з XV—XVI ст. при оголошенні війни стали викорис-товувати так звані маніфести, які обнародувалися для за-гального відома - День проголошення маніфесту і вважався днем початку війни. Учасниками війни (комбатантами) мог-ли бути всі піддані чоловіки [46, с.50].

Режим полону в період воєнних дій визначався виключ-но соціальним становищем полоненого, причому існувала практика викупу полонених. У період середньовіччя практично не було інституту нейтралітету держав. Нейтралітет держави міг бути вста-новлений уже після початку війни шляхом укладення спеці-ального договору або шляхом проголошення декларації. Нейтралітет містив у собі або односторонню відмову від допомо-ги воюючим сторонам, або зобов'язання воюючих сторін не порушувати нейтралітету. Проте надання при цьому дип-ломатичної допомоги, за встановленим звичаєм, не заборонялося.

На зміну практики "приватних" війн раннього середньо-віччя поступово прийшов принцип, за яким правом оголо-шення і ведення війни наділявся лише визнаний самостій-ний володар, наділений ознаками суб'єкта міжнародного права. Приблизно в XII—ХШ ст. склалося вчення про закон-ні підстави війни, які пов'язувалися з утвердженням "істин-ної" віри [55, с123].

Панівний за середньовіччя принцип "кулачного права" і особи, яка за ним стояла, де багато залежало від зв'язку ва-сала з сюзереном, мав і позитивні наслідки для середньовіч-них суспільних і міжнародних відносин. Сила викликала протидію слабших осіб і держав, які не вбачали в кулаці ос-нови права, і це виявлялося у різних союзах і об'єднаннях. Саме в союзницьких договорах вбачався шлях до захисту своїх інтересів і обстоювання своїх прав [39, с.25-26].

У результаті договірних відносин склалося розуміння од-ного з основних прав самостійних суб'єктів міжнародного спілкування — права самостійного провадження зовнішніх зносин і укладення договорів.

Саме феодальне суспільство в перші періоди свого існуван-ня за формою було наче системою договірних зв'язків. Договірна практика трансформувалася від усних догово-рів, що супроводжувалися зазвичай клятвою і релігійним об-рядом сторін, до поступового переважання договорів у пись-мовій формі. Договори складалися найчастіше латиною, рід-ше — мовою сторін. Підписували їх володарюючі монархи або їхні посли. Для надання договорам стабільності монарх підписував їх "за себе і своїх спадкоємців".

Поряд з клятвою як засобом забезпечення договору за середньовіччя активно практикувалися видача заручників з-поміж родичів володарюючої особи, застава цінностей і на-віть застава території. Відомо, наприклад, що Корсіка, яка належала Генуї, була передана нею під заставу Франції. А оскільки Генуя не виконала перед Францією договірних зо-бов'язань, Корсіка стала французьким володінням [43, с.23].

Поступово до договірних норм середньовічних держав включалися і норми дипломатичного права. Це зумовлено виникненням у Європі після XIII ст. інституту постійних дипломатичних представників. Велике значення надава-лося питанням безпеки та особистої недоторканності посла. Порушення цих правил завжди тлумачилося і розцінювалося як порушення загальноприйнятих міжнародних норм. Тим паче, що посол вважався особистим представником самого монарха [52, с.22].

Важливим з точки зору розвитку міжнародного звичаю є виникнення інституту консулів. Приблизно у X ст. з розвит-ком міжнародної торгівлі купці і мореплавці приморських міст обирали зі свого середовища авторитетних представни-ків, які захищали їхні інтереси перед місцевою владою. Так з'явилися перші консули -іноземці. До XIII—XIV ст. ця практика поширилася по всій Європі. Консульства із прос-тих представників іноземців перетворилися на державні установи. Цей процес закріпився і в договірній практиці між державами про статус іноземців на їхній території. Хоч, як зазначають дослідники, в цілому мирні відносини і цивільні стосунки у середні віки практично не забезпечувалися. Свідченням цього було тяжке становище іноземців, які жили на землі феодалів. Життя і свобода іноземців цілком залежа-ли від цих власників. За середньовічними звичаями, феодал, наприклад, вважався єдиним спадкоємцем усього майна по-мерлого на його території іноземця.

Названі основні риси міжнародно-правових відносин були характерними для Європи в цілому аж до середини XVII ст., тобто до завершення Тридцятилітньої війни (1618—1648 pp.) [44, с.39].

Таким чином, у найширшому розумінні міжнародне право можна визначити як сукупність юридичних принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права. Предметом міжнародно-правового регулювання є як двосторонні та багатосторонні відно-сини між державами, міжнародними, міжурядовими організаціями і державоподібними утвореннями

Походження міжнародного права є предметом спору серед вчених. Деякі автори починають розгляд відносин та угод між політичними правовими одиницями від давніх часів (III ст. до н.е.), інші говорять про виникнення його в Європі протягом періоду після Вестфальського миру (1648), який поклав край Тридцятирічній війні. Витоки міжнародного права походять від древніх цивілізацій в Африці, на Далекому Сході, в ісламському світі, Латинській Америці та Південно-Східній Азії.

В епоху Римської республіки відбувся бурхливий розвиток міжнародного права. Велике значення мають угоди римлян з іншими народами, особливо укладені на основі рівності і взаємності (foedera aequa). Після падіння Західної Римської імперії особливого статусу в регіоні набула Східна (Візантійська) імперія. Саме з часів її існування відбувається поступовий перехід від міжнародного права