Між союзними державами і Францією було укладено пер-ший мирний Паризький трактат 1814 p., на підставі якого договірні держави згодилися скликати конгрес у Відні для остаточного визначення територіальних претензій. Засідан-ня цього конгресу були відкриті 1 (13) листопада 1814 р. за особистої участі трьох монархів — російського, австрійського і прусського, а також представництв багатьох європейських держав Підсумковий, або Головний, акт Віденського конгресу був підписаний 29 травня (9 червня) 1815 р. Слід зупинитися на найважливіших моментах цього документа, який має історичне значення для територіального по-ділу і суверенітету держав у Європі XIX ст.

У Головному акті йдеться про Поль-щу; Німеччину; Нідерланди і Люксембург; Швей-царський союз; Італію; Португалію; річ-кове судноплавство, а статті 118—121 стосуються загальних постанов. Слід акцентувати увагу на тому, що згідно з рішеннями Віденського конгресу Герцогство Варшавське при-єднувалося до Російської імперії. Багато статей документа присвячено ретельній делімітації кордонів не тільки Росії, Польщі, а й інших держав — учасниць договору. У статті 118 міститься перелік трактатів, які були не-від'ємною частиною головного документа. Насамперед це постанова про вільне судноплавство на ріках. Можна сказати, що вона є першою спробою міжнародно-правового регулювання судноплавства на міжнародних ріках густозаселеного центру Західної Європи: по Рейну, Некару, Майну, Мозелю, Маасу і Шельді [4].

Підготовка Головного акта Віденського конгресу, яка тривала більше півроку, є великим історичним досвідом між-народних договірних відносин для Європи, що пройшла не-простий шлях, початок якому поклав ще Вестфальський мирний конгрес 1648 р. Проте характерним і істотним для Віденського конгресу 1815 р. є те, що багатосторонні договори створили якісно нову для початку XIX ст. систему європейських міжнародних відносин. Саме багатосторонні дого-вори поступово стають дедалі дієвішим регулятором і водно-час гарантом міждержавних відносин.

Не всі держави однаковою мірою поділяли думку щодо норм тих чи інших статей Головного акта, але відбувався процес пошуку спільних позицій і взаємоприйнятних рішень і формул. У результаті уповноважені Австрії, Франції, Англії, Португалії, Пруссії і Росії підписали документ у пов-ному обсязі.

Значну роль в Історії міжнародного права XIX ст. відіграли Паризький 1856 р. і Берлінський 1878 р. конгреси. Деякі рішення цих конгресів діють ще й сьогодні. Хоч розвиток міжнародного права в XIX ст. і не обмежував-ся тільки постановами цих конгресів, але вони, безумовно, є загальновизнаними віхами у цьому розвитку. Зупинимося коротко на їх аналізі та особливостях [51, с.18].

Паризький конгрес став підсумком переговорів після Східної війни 1853—1856pp. між Росією, з одного боку, і Туреччиною, Францією і Сардинією — з другого. Формально ця війна розпочалася з приводу суперечки про так звані свя-ті місця, але насправді була спричинена тим виключним ста-новищем, яке посідала Росія на Балканах. Паризький трак-тат про мир 1856 р. фактично позбавив Росію виключного права опікування християнами, які перебували під владою Туреччини, і зробив його спільним правом усіх християнських держав, які його підписали. З-поміж найважливіших рішень Паризького конгресу — закріплення правил судноплавства на міжнародних ріках, установлених ще актом Ві-денського конгресу 1815 р. щодо Дунаю та його гирла. Спеціальний розділ трактату обумовлював режим чорно-морських проток, які оголошувалися в мирний час закрити-ми для військових кораблів усіх держав.

У 1877—1878 pp. була розв'язана російсько-турецька війна, що завершилася поразкою Туреччини. У лютому 1878 р. уповноваженими Туреччини і Росії в м.Сан-Стефано було підписано прелімінарний мирний договір, який фак-тично звів нанівець вплив Туреччини на Балканському півострові. На пропози-цію Німеччини 13 червня 1878р. у Берліні було проведено конгрес з метою обговорити умови остаточного миру між Ро-сією і Туреччиною. За підсумками Берлінського трактату розв'язувалися те-риторіальні проблеми Чорногорії, Румунії, Сербії, Бессарабії, Боснії і Герцеговини. Цим побічно підтверджувалися права Націй на самовизначення. Трактат підтвердив свободу судноплавства по Дунаю аж до його гирла, гарантією чого мала бути ліквідація прибе-режних фортець на цьому проміжку і заборона проходження військових суден.

Одним із аспектів, які заслуговують на те, щоб їх було зазначено окремо, є заборона работоргівлі в ім'я гуманності. В XVIII ст. поширення європейської торгівлі призвело до того, що вона почала охоплювати не лише товари, але значною мірою і людей. Вона грунтувалась на прибутковій трикутній схемі торгівлі: транспортування товарів з Європи до Африки, потому африканських рабів, яких продавали головним чином арабські посередники, до плантацій Америки і, нарешті, продуктів та сировини з Америки до Європи [60, с.40].

Работоргів-ля була започаткована в XVI ст., коли Іспанія видавала приватним підприєм-цям монопольні ліцензії з усталеним терміном (asientos) на ввіз африканських рабів до Америки; пізніше до неї приєднались інші європейські країни. Після того як у 1713 р. Британія придбала в Іспанії монополію на постачання рабів до іспанських колоній, вона передала її Компанії Південних Морів (South Sea Company). За деякими оцінками, за період від 1680 р. до 1786 р.