Вступ

1.Поняття власності і права власності.

2.Характеристика підстав набуття права власності

2.1.Первісні підстаи набуття права власності

2.2.Похідні підстаи набуття права власності

3.Визначення моменту набуття права власності

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Суспільна думка завжди приділяла велику увагу проблемі власності. Спеціальні звертання до неї можна знайти в історичній, філософській і художній літературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичній літературі, у рамках якої склався ряд напрямків у вивченні права власності. Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом багатьох століть схрещуються кращі розуми людства. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності.

Право власності є найважливішим речовим правом, з яким пов’язуються всі інші речові права. Тому правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об’єктів власності певному суб’єкту – фізичним, юридичним особам, державі; обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника; підстави, умови та порядок набуття і припинення права власності.

Крах радянської економічної системи у великій мірі був зумовлений неадекватним регулюванням власності. Україна сьогодні на рівні світового співтовариства доводить той факт, що вона є країною з ринковою економікою. Така характеристика втілюється, в першу чергу, в законотворчій політиці щодо питань власності.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. На конституційному рівні закріплено рівність прав всіх суб’єктів права власності та господарювання, а також їх можливості для захисту своїх прав. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Закон України „Про власність” від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України 2003 року.

Цивільний кодекс України є черговим проривом молодої української демократії в напрямку ринкової економіки та побудови правової держави. Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб’єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва.

Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим актам, що передбачають нову систему видів і форм власності. яка відображає плюралізм відносин власності. Цивільний кодекс уніфікував перелік об’єктів права власності, підстав та умов набуття права власності на них, дійсно урівнявши їх у можливостях для реалізації права власності.

Реорганізація відносин власності породжує нові запитання, відповіді на які покликана давати цивілістика. На одне з перших місць висувається проблема набуття права власності.

Об’єктом дослідження магістерської роботи є правовідносини власності. Предметом дослідження є підстави, умови, порядок та момент набуття права власності у суб’єктів цивільних правовідносин, що закріплені законодавством України.

Мета дослідження – на основі опрацьованої літератури вивчити підстави, умови, порядок та момент набуття фізичними, юридичними особами та державою права власності. Виходячи з мети, були поставлені завдання:

з’ясувати правову природу підстав та умов набуття права власності;

виявити основні способи набуття права власності та притаманні їм характерні ознаки, що вирізняють кожен з таких способів серед інших;

визначити момент переходу права власності для кожного зі способів набуття права власності;

провести класифікацію способів набуття права власності;

показати характерні відмінності у регулюванні підстав набуття права власності за чинним Цивільним кодексом та Цивільним кодексом УРСР.

Завдання роботи здійснюються на основі використання описового, порівняльного, догматичного, логічного, історичного методів.

Актуальність досліджуваної теми зумовлюється двома чинниками. По-перше, це розповсюдженість відносин з приводу набуття права власності у повсякденному житті. По-друге, принциповою зміною у регулюванні можливостей фізичних та юридичних осіб щодо набуття майна. З наданням можливостей особі набувати права власності на житло, земельні ділянки з’явилась, відповідно, також необхідність у врегулюванні питань, пов’язаних з набуттям права власності на нього.

Структурно робота складається з вступу, трьох розділів: “Поняття власності та права власності”, “Підстави набуття права власності”, “Визначення моменту набуття права власності”, висновку та списку використаної літератури.

При написанні роботи використані дослідження визнаних авторитетів у галузі цивільного права Є.А. Суханова, О. В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Д.В. Бобрової, Ч.Н. Азімова, Шершеневича Г.Ф. Для глибшого вивчення окремих питань використовувалися роботи фахівців з конкретних питань А. Домбругової, О. Яворської, О.Глоби, Д.Луспеника та ін.

Ця робота може бути використана для подальших наукових досліджень і буде цікавою для всіх, хто цікавиться даною проблематикою.

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ВЛАСНОСТІ І ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ставитися до них „як до своїх, до власних”. Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб’єкта) привласнене майно є „своє”, то для іншого воно має бути „чуже”. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що „власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов’язана з відчуженням даного майна від інших