Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для нього найбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан приналежності матеріальних благ індивідам. Що ж до відносин по розподілу матеріальних благ індивідам та їх переходу від одних осіб до інших (тобто їх динаміка), то їх регулювання здійснюється іншими правовими нормами (наприклад, зобов’язально-правовими).

До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:

а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб’єктів права власності;

в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;

г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб’єкту матеріальні блага;

д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно переважна їх частина є цивільно-правовими .

Цивільно-правова доктрина поки-що не ви-робила універсального визначення понят-тя права власності, яке б повною мірою відо-бражало його сутність. Спробуємо узагальнити існуючі позиції науковців і прак-тиків (юристів та економістів) щодо полеміки — співвідношення категорій власності та права власності.

Останні роки позначені посиленим інтересом дослідників, які працюють у різних галузях суспільствознавства, до теоретико-методологічних аспектів аналізу власності. Численні дискусії показали винятково широкий діапазон поглядів, хоча більшість уче-них виходять з начебто ідентичних засновків. Узагальнюючи результати полеміки з даного питання, Мкртчян констатує: „Можна ... обгрунтувати, принаймні, такі уявлен-ня про власність. Власність є:

а) окреме відношення... людини до речей, до продуктів природи та праці;

б) окреме відношення, що його можна трактувати і як економічне, і як вольове, і як правове;

в) чисто правове відношення - юридичне визнання та оформ-лення приналежності з правом володіння і розпорядження, тобто юридичний титул;

г) юридичне вираження виробничих відносин;

д) сукупність, система виробничих відно-син способу виробництва;

є) сукупність, система всіх суспільних відносин виробни-цтва..

Не маючи на меті проаналізувати всі „за” і „проти” щодо такого уявлення про власність, наголосимо, що під час багаторічних дискусій поляризувалися загалом два головних підходи. Перший репрезентований такими відомими авторами, як А. Смирнов, К. Хубієв, Й. Чичинскас та ін. Його концепція полягає в тому, що відносини влас-ності є безпосередньо базисними, а власність - то категорія економічна. Представ-ники цієї позиції, проте, неоднозначно трактують розглядувані відносини.

Нечисленні опоненти (В. Шкредов, А. Чепуренко та ін.) кваліфікують власність як надбудовне відношення і включають її до кола категорій права.

Адепти першого підходу становлять явну більшість, але перевага в голосах не є доказом, значеннєвим для істини (Р. Декарт).Та обставина, що дискусії з цієї проблеми не припиняються, засвідчує невичер-паність останньої.

Одне із елементарних визначень власності, що наводиться в науковій літературі, мас таку формулу: власність — це ставлення людини до речі. Зрозуміло, що цим її зміст не обмежуєть-ся. Власність неможлива без того, аби інші люди, що не є власниками цієї речі, ставились до неї як до чужої: власність відображає відносини між людьми з приводу речей. З одного боку цих відносин виступає власник, який ставиться до речі як до своєї, з іншого — невласники, тобто всі ті треті особи, які зобов’я-зані ставитись до неї як до чужої. Отже, це означає, що треті особи зобов’язані утримуватись від будь-яких посягань на чужу річ.

Останнім часом поширене уявлення про власність як природне право людини. Взагалі закріплення певних явищ у праві можливе лише з розумінням природи людини у всіх її виявах, з проникненням у потреби людини, її здібності і прагнення.

Слово „власність” нерідко вживаться людь-ми задля визначення приналежних їм речей. Такий наївио-реалістичний погляд, на думку російського вченого Ю. Толстого, можливо, певною мірою і задовольняє потреби повсяк-денного життя, однак, він не розкриває спра-вжнього змісту власності. Вище згадувалось, що іноді під власністю розуміють ставлення особи до належної їй речі як до своєї. Тобто під економічними відносинами власності пропонується розуміти відносини особи (ко-лективу), яка привласнює певне матеріальне благо, з іншими групами осіб, окремими лю-дьми і державою. І в межах цих суспільних відносин власник володіє, користується і роз-поряджається належним йому майном. Це точ-ка зору, на якій базується так звана трудова теорія власності. Прихильники її вважають, зокрема, що там, де закінчується безпосеред-нє привласнення даною особою за допомогою застосованих нею особистих засобів виробни-цтва (привласнення) і де певна особа вимуше-на використати допомогу інших осіб (шляхом передачі при цьому їм своїх засобів виробниц-тва), там власність цієї особи припиняється і починаються зобов’язальні відносини між учасниками сумісного процесу привласнення А привласнений в результаті такої діяльності продукт у цілому, з економічної точки зору, не може бути в „одноособовій” власності жодного з учасників привласнення.

Відносини