договору з їх власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про їх повернення, починається на нерухоме майно через 15 років, а на рухоме — через 5 років з часу спливу строку позовної давності. Адже до цього моменту майно може бути примусово витребувано його закон-ним володільцем, а фактичне володіння не може бути визнано добросовісним. У да-ному випадку слід звернути увагу на те, шо передача майна за договором була строковою та не передбачала передачу майна у власність. Таке майно могло пере-даватись у володіння шляхом укладення до-говору оренди,.зберігання тощо.
Після закінчення строку позовної дав-ності річ автоматично не переходить у влас-ність володільця. Як вказано у г. 6.4. Листа відмова у позові про витребування майна у зв’язку із закінченням строку позовної дав-ності не є підставою для виникнення права на це майно у незаконного володільця. Таке майно має вважатися безхазяйним, можли-вість набуття права власності на яке за набу-вальною давністю передбачена у ст. 335 ЦК.
У таких випадках володіння буде добросо-вісним лише тоді, коли особа не мала можли-вості знати про підстави набуття речі у воло-діння. Такі випадки можливі, коли річ перехо-дить у порядку спадкування, або підприємст-во, яке володіло річчю, після закінчення стро-ку зберігання документів, що свідчили про не-обхідність повернення речі, знищило їх.
Для заволодіння річчю за даними підста-вами слід визначити, з якого часу слід від-раховувати давність володіння річчю. Для визначення строку володіння повинні вра-хуватись дві дати: дата, коли річ мала бути повернена власнику, і дата, коли закінчився строк позовної давності по вимозі про по-вернення речі. Існують думки, що до дав-ності володіння, яка надає право особі ви-магати визнати за нею право власності на річ за набувальною давністю, має зарахову-ватися строк, протягом якого власник міг звернутися до суду з вимогою повернення речі (позовна давність).
Однак, ця позиція не видається вірною, ос-кільки у статті прямо вказано, що перехід май-на у власність можливий після спливу вказа-ного у статті строку. Таким чином, законодавець встановив, що строк володіння річчю повинен відраховуватись з дати спливу позовної дав-ності. Якби законодавець хотів встановити, що строк позовної давності повинен включатися до строку володіння, то він би спеціально не обумовлював вказівку щодо позовної давності, що дозволяло б автоматично включати даний строк до давності володіння.
Вибуття майна проти волі його володільця (наприклад, майно викрадено) не перериває перебігу набувальної давності лише у разі повернення майна його володільцю протягом одного року з моменту його втрати або пред’явлення протягом одного року володільцем позову про витребування майна. Таким чином, якщо третя особа (фізична або юридична особа) неправомірно позбавляє давнісного власника володіння майном або чинить йому перешкоди у володінні майном як своїм власним, такий має право вимагати відновлення порушеного володіння у встановлений законом термін і усунення перешкод, обов’язково посилаючись на ст.344 ЦК. Раніше в судовій практиці подібні позови зустрічалися, проте такі незаконні власники не могли одержати судового захисту, оскільки не мали законодавчого права на захист. Такі позови з’являться знов, оскільки в цивільне законодавство введена відповідна норма права, направлена на становлення сучасного приватного права.
У цивільному праві такий захист відомий як „власницький захист”, тобто захист власника незалежно від права на річ, для віддзеркалення зовнішнього посягання. Він не має ніякої іншої мети, окрім як повернення порушеного володіння. Слід звернути увагу на його специфічну мету. У даному випадку об’єктом захисту є не право, його просто немає, і не річ (майно), тому що річ у будь-якому випадку не може мати власного захисту, а захищається сама особа незаконного власника.
ЦК прямо не передбачає власницького захисту як окремого інституту. Він можливий тільки в рамках набувальної давності. По таких позовах позивач, незаконний власник, повинен довести тільки факт порушення його володіння, а не всі підстави його володіння відшукуваним майном, оскільки предмет позову — не визнання права власності за давністю володіння, а витребування майна. При цьому відповідач не позбавлений права доказувати, що у позивача відсутня вихідна позиція набувальника по давності.
Особа повинна володіти майном як своїм власним. Інакше відсутня не тільки дана умова для давності володіння, але і ставляться під сумнів дві інших — сумлінність і відкритість володіння. Доказами ставлення до майна як до власного можуть бути такі дії власника, як ремонт речі за свій рахунок, її страхування і т.п. Не перешкоджають цій умові і передача майна іншим особам за різними договорами (наприклад, зберігання, підряду), оскільки розпорядження річчю не виключає, а навпаки, припускає ставлення до неї як до власної.
Законодавство деяких держав встановлює загальні (для рухо-мого та нерухомого майна) та спеціальні (для знайденого скарбу, бездоглядної худоби) строки набувальної давності. Наприклад, для набуття права власності на рухоме майно встановлено: у Франції — 3 p., Російській Федерації — 5 p., Швейцарії — 10 p. He визначено таких строків у Великобри-танії та США. Строки, передбачені для набуття права власнос-ті на нерухоме майно, є значно більшими: у Франції — від 10 до 30 p., Російській Федерації — 15 p., ФРН, Швейцарії — 30 p., Великобританії — 12 р., США — від 5 до 20 р. (залежно від вимог законодавства певного штату). Спеціальні строки, визначені для набуття у власність скарбу, бездоглядної худо-би, є найкоротшими. Наприклад, 6 місяців (ст.228, 231 ЦК Російської Федерації, ст. 240 ЦК Японії).
Римське право встановлювало наступні строки для Usucapio(набуття права власності за