Виділяють наступні основні стадії реалізації економічних відносин власності: володіння багатством природи й створення нових матеріальних благ, розподіл цих благ між членами суспільства, виробниче й особисте їх споживання. Зазначені стадії реалізації економічних відносин здійснюються безпосередньо їх учас-никами (суб’єктами), які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме — повноваженнями „господаря” (власника).

Як уже зазначалось, досить часто поняття власності трактується надто широко. Власне, під ним розуміють будь-яку належність різно-манітних матеріальних і нематеріальних благ (як речей, так і, наприклад, результатів інтеле-ктуальної діяльності) будь-кому, в тому числі не обов’язково суб’єктам правовідносин. Так, професор У. Маттеі вважає можливим визнан-ня „права приватної власності малолітніх дітей на їх іграшки” і навіть стверджує про „виявлення норм права власності у грі істот, які не належать до людського роду”, наприк-лад, у поведінці деяких видів тварин, птахів та навіть комах. Поділяючи думку Є. Суханова, вважаємо, що такий підхід базується на змішуванні природи та соціальних законів і тому є надуманим й штучним.

Це стосується і спроб проголосити влас-ність (право власності) природним, вродже-ним, даним від природи, таким, що належить будь-якій людині. Теорія „природних прав”, висунута французькими просвітниками у XVIII ст. у боротьбі із феодальними привілея-ми і упередженнями, навряд чи може застосо-вуватись для аналізу сучасних соціальних явищ.

У працях класиків марксизму-ленінізму зміст економічних відносин власності розкри-вається неоднозначно. В одних випадках під нею вони розуміють основні суспільно-вироб-ничі відносини — власність на засоби вироб-ництва, в інших — всю сукупність суспільно-виробничих відносин, у третіх — юридичне вираження останніх.

Як економічна категорія власність протягом багатовікової історії людства зазнавала неаби-яких змін. Це обумовлювалось головним чи-ном розвитком виробничих сил, іноді досить бурхливим, як, наприклад, це мало місце у період промислової революції або наявним нині в епоху науково-технічної революції. Історії відомі такі типи суспільно-виробничих відно-син і відповідно відносин власності, як: пер-віснообщинний, рабовласницький, феодаль-но-кріпосний і капіталістичний. Донедавна як особливий також виділяли соціалістичний тип власності, для чого, вважається, достатніх підстав не було. Жодна із країн світу, які на-магались побудувати соціалізм, так цього і не досягла. Безпосередні виробники у цих краї-нах так само підлягали експлуатації, об’єд-нання засобів виробництва з робітниками ви-робництва у дійсності не відбулося. Той тип власності, який в умовах тоталітарного режи-му (іноді неприхованого, але в ряді випадків завуальованого) у тих країнах затвердився, по-єднуючи в собі характерні особливості, власти-ві типам власності як попередніх епох, так і тих, що нині існують. Звичайно, перелічені типи власності істотно різняться. Особливіс-тю їх є, зокрема, те, що кожному з них прита-манна відповідна панівна форма права влас-ності. Право власності не існувало лише в первіснообщинному періоді, в якому розподіл матеріальних благ здійснювався за існуючими традиціями та певними моральними уявлен-нями. Із зародженням держави і права та ста-новленням рабовласницького ладу виникло і право власності.

Панування людини над річчю само по собі є владою фактичною, що діє, допоки людина утримує її у своєму володінні. Право обертає панування фактичне в юридичне, захищаючи його від випадків простого заволодіння і визна-ючи річ, що належить особі, і в тому випадку, коли вона не знаходиться в її фізичному воло-дінні. Таким чином, панування людей над ре-чами є правомірним і забезпеченим лише вна-слідок визнання і захисту його правом.

Оскільки один і той самий предмет уособ-лює в собі різні сторони і сили, то право може надавати особі панування над усіма сторона-ми і силами предмета, або лише над окремими його проявами. Найповніша влада людини над річчю, панування над усіма існуючими її правами складає право власності, важливою особливістю якого є повна юридична належ-ність речі особі. В силу цього власник володіє, користується і розпоряджається річчю і взага-лі здійснює всі права власності або безпосере-дньо, або шляхом передачі окремих її частин іншим особам. Людина не є абсолютно віль-ною у зовнішньому світі. Вона підпорядкова-на умовам суспільства, в якому знаходить не лише охорону, а й засоби для свого розвитку, тобто власність акумулює два аспекти: особи-стий і суспільний. Внаслідок цього панування власника над належними йому речами не є необмеженим: будь-яке суспільство вправі встановити межі для власності.

Досліджуючи право власності, потрібно від-межовувати його від права на чужі речі, яке мас своїм предметом річ не в усій її повноті, а лише її певну сторону або якийсь вид корис-тування нею. В ньому випадку річ залишаєть-ся власністю однієї особи, а за іншою визна-ється лише часткове, обмежене панування над тією чи іншою стороною речі. Такі права відо-мі під назвою право на чужі речі: вони не лише не виключають власність, а й підтверджують її інування.

Досить часто право власності визначають як безсумнівне, необмежене, повне панування особи над річчю. Але таке визначення далеке від дійсної реальності. Необмежено юридичне панування особи над річчю є неможливим: це є поняття про міру, обмеження свободи і тому розуміння такого обмеження закладено вже у