цінних паперів” визначає термін „обіг цінних паперів” як укладення та виконання угод щодо цінних паперів, які не пов’язані з їх випуском.

Процес випуску деяких цінних паперів (наприклад, для векселів) є досить простим і складається з виготовлення (складання, заповнення відповідного бланка) папера і передачі його першому набувачеві. Емісія інших видів цінних паперів характеризується набором досить складних процедур. Найбільш складною є емісія акцій відкритого акціонерного товариства, випуск яких здійснюється в документарній фор-мі.

На нашу думку, з моменту виготов-лення акцій і до моменту їх передачі особам, які підписалися на них, відносини між останніми та акціонерним товарист-вом можна розглядати як зобов’язальні (з приводу передачі речей — акцій), враховуючи, шо саме акціонерне товариство не може вважатися власником цих акцій. До моменту виго-товлення акцій розгляд питання про право власності на них не є актуальним.

Проте особи, які підписалися на акції, не будучи їх влас-никами, все-таки користуються певними корпоративними правами з акцій — беруть участь в управлінні акціонерним товариством, після державної реєстрації акціонерного това-риства у разі його ліквідації мають право на отримання відпо-відної частки майна тощо. Це пояснюється специфічними властивостями акції як цінного папера — у особи, яка лише вступила у договірні відносини з метою придбати акції поряд з правом на акції виникають певні права з акцій.

Проте, на нашу думку, наявність певних прав з акції у осо-би не дає можливості стверджувати, як це роблять деякі дос-лідники, що така особа набула статусу акціонера ще до одер-жання самих акцій як документів. Якщо вважати акцію май-новим об’єктом речового права, то можна зробити висновок, шо ні факт державної реєстрації акціонерного товариства як суб’єкта права - зобов’язаної особи, ні наявність (або відсут-ність) можливостей реалізувати права із акцій не можуть бути достатніми підставами для визначення власника акцій. Ви-нятком з цього є випадки, коли момент набуття права влас-ності відповідно до положень ч. 2 ст. 128 ЦК України прямо зазначається у законі (а не у підзаконному акті). Зокрема, ст. 27 Закону України „Про приватизацію державного майна” встановлює, шо покупець набуває права власності на ак-ції, придбані на сертифікатному аукціоні, з дня затвердженню протоколу про результати сертифікатного аукціону. Статус акціонера (власника акцій) зазначені особи набу-вають лише з моменту передачі їм самих акцій (сертифікатів акцій).

Отже, право власності належить до таких суб'єк-тивних прав, які можуть виникнути лише при наявності визначеного юридичного факту або їх сукупності (юридичний факт — це обставини реального життя, з якими закон пов'язує виник-нення, зміну чи припинення права власності). Такі юридичні факти називаються підставами виникнення права власності.

Питанням набуття права власності присвячена глава 24 ЦК, а також деякі інші норми. Так, зокрема, в ст.328 ЦК встановлені принципові засади набуття права власності:

перелік підстав його виникнення є відкритим (невичерпним). Це означає, що право власності може набуватися у будь-який спосіб, що не суперечить закону. Причому перелік таких підстав не наводиться. Уявляється доцільним доповнити дану статтю відповідним переліком, як це зроблено законодавцем щодо підстав припинення права власності;

має місце презумпція законності набуття права власності, тобто право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або якщо незаконність набуття права власності не встановлена рішенням суду.

У цивільному праві підстави набуття права власності поділяються на первісні та похідні. Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати волю особи, інші — правонаступництво. Зберігає свою практичну значимість поділ підстав на загальні (правочини, спадкування та ін.), які можуть призвести до виникнення права власності у будь-якого суб’єкта, та спеціальні (конфіскація, рек-візиція тощо), які можуть забезпечити виникнення права власності у певних суб’єктів, наприклад у держави чи фізичних осіб. В цивілістиці існує також класифікація підстав за формами власності. Деякі вчені класифікують підстави набуття права власності наступним чином:

ті, що передбачені Цивільним кодексом або іншими актами цивільного законодавства (специфікація, знахідка, скарб, набувальна давність тощо) ;

ті, що не передбачені цивільним законодавством (відділеня плодів, прирощення рухомих речей до нерухомих, змішання тощо) ;

способи припинення цього права у іншої особи (реквізиція, конфіскація тощо).

При дослідженні підстав набуття права власності в межах даної роботи за основу їх поділу було взято критерій волі. Таким чином, до первісних підстав набуття права власності слід віднести ті способи, за якими воно виникає на річ вперше або незалежно від волі попередніх власників: новостворене майно (ст. 331 ЦК), переробка речі (ст. 332 ЦК), привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333), без-хазяйна річ (ст. 335 ЦК), набуття права власності на рухому річ, від якої влас-ник відмовився (ст. 336 ЦК), знахідка (ст. 338 ЦК), бездоглядна домашня тва-рина (ст. 341 ЦК), скарб (ст. 343 ЦК), набувальна давність (ст. 344 ЦК), викуп пам’ятки історії та культури (ст. 352 ЦК), реквізиція (ст. 353 ЦК), конфіскація (ст. 354 ЦК), самочинне будівництво (ст.376 ЦК) тощо.

Похідними способами виникнення права власності є цивільні правочини, спадкування за законом і заповітом, тобто способи, пов’язані з актом розпоряд-ження власника майном.

Перелік підстав виникнення права власності є практично необмеженим. Єдиною вимогою до таких підстав є те, що вони не повинні суперечити чинному законодавству. У магістерській роботі досліджені лише основні та