2.2 Похідні підстави набуття права власності.

До похідних підстав набуття права власності належить факт виникнення права власності внаслідок волевиявлення попередньо-го власника. Похідними способами виникнення права власності є цивільні правочини, спадкування за законом і заповітом, тобто способи, пов’язані з актом розпоряд-ження власника майном.

Зауважимо, що при похідних способах набуття права власності до нового власника переходять усі обов’язки, які мав попередній власник майна. Наприклад, якщо за договором купівлі-продажу, дарування або внаслідок спадкування майна, з приводу якого раніше було укладено договір найму, майно переходить до іншої особи, то при переході права власності на здане за договором найму майно від наймодавця до іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника.

Поняття договору як похідної підстави набуття права власності розкривається через поняття правочину, оскільки він є одним із видів правочинів. За ст.202 ЦК правочином визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Дво- чи багатостороннім правочином (договором) є погоджена дія двох або більше сторін. Тому договором визнається домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (п.1 ст.626 ЦК).

Свобода договору визнається однією із основних засад цивільного законодавства України (п.3 ст.3 ЦК). Ст.627 ЦК розкриває зміст засади свободи договору шляхом зазначення на те, що суб’єкти цивільного права є вільними:

при вирішенні питання про укладення договору;

при виборі контрагентів;

при погодженні умов договору.

Юридичне закріплення засади свободи договору, однак, не є беззастережним. Свобода договору визнається, але за умови, що при здійсненні волевиявлення на укладення договорів, на вибір контрагентів і на визначення змісту відповідні суб’єкти не можуть діяти всупереч положенням ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір як узгоджене волевиявлення двох осіб є підставою виникнення права власності у тих випадках, коли в ньому присутній намір передавання такого права від відчужувача до набувача. Якщо такого наміру у сторін немає, і йдеться про передання майна у тимчасове користування, на збереження тощо, то право власності до іншої особи не переходить. Внаслідок укладення відповідного договору набувач речі стає її власником.

Право власності на річ завжди є правом на індивідуально визначену річ. Якщо в договорі речі визначені родовими ознаками, то право власності у набувача не може виникнути до тих пір, поки речі не індивідуалізуються. Тобто це означає, що родово визначені речі, які передаються, повинні бути виокремлені із загальної маси. Індивідуалізація найчастіше проходить в момент передачі речі.

Найпоширенішими похідними способами набуття права влас-ності є договори купівлі-продажу, поставки, дарування, міни, тобто догово-ри, пов’язані з передачею речі у власність.

Слід мати на увазі, що деяким європейським системам приватного права відомі так звані речові договори, суть яких полягає саме у переданні права власності від власника до інших осіб. Такі договори характеризуються відсутністю вказівки на підставу передачі права власності на річ, тобто є за своїм характером абстрактними. Проте українському цивільному праву вказані договори практично невідомі (виняток становить хіба що видача векселя). Тому в договорі має бути зафіксоване не тільки бажання передати право власності на річ іншій особі, а й підстава виникнення зобов’язань (купівля-продаж, міна тощо).

Вкрай необхідною є ст. 330 ЦК, яка регулює набуття добросовісним набувачем права власності на май-но, відчужене особою, яка не мала на це права,тобто визначає правову долю незаконно відчуженого майна. Вказується, зокрема, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК майно не може бути витребуване у нього. Суб’єктом даних відносин є добросовісний набувач, тобто той, який не знав і не міг знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати. Вста-новлення добросовісності набуття майна покладається на набувача, який має довести, що він набув майно оплатно і не знав і не міг знати про те, що воно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати.

Стаття 388 ЦК встановлює порядок та умови витребування майна від добро-совісного набувача. Згідно з нею власник може витребувати майно від добросо-вісного набувача лише у разі, коли воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, проти їх волі, та коли такий набувач набув майно за відплатним договором. Власник має право витребувати майно від доб-росовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно.

В усіх інших випадках власник не має права витребувати майно від добросо-вісного набувача. До них слід віднести випадки, коли власник передає своє майно за правочинами чи за іншими підставами іншим особам, які неправомірно згодом здійснили відчуження такого майна третім особам. Такі обставини однозначно свідчать про вибуття майна з володіння власника за його волею і, таким чином, воно не може бути витребувано власником від добросовісного набувача за оплат-ним правочином. Отже, на власника покладається обов’язок нести ризчк свого необачного вибору контрагента за правочином. У зазначених випадках власник має можливість захистити свої майнові права шляхом безпосереднього звернення з позовом до уповноваженої ним особи про відшкодування збитків, завданих не-правомірним відчуженням довіреного майна третім особам. Такі позовні вимоги повинні ґрунтуватися на нормах, що регулюють відносини, що виникли між влас-ником і уповноваженою особою (зберігання, оренда, доручення тощо).

Спадкуванням згідно із ст.1216 ЦК є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла