Юридичній практиці відомо багато обме-жень, які не залежать від порушення чужого права. Навіть ті юристи, котрі визнають право власності повним, необмеженим і безумов-ним пануванням особи над річчю, не можуть не звернути увагу на його обмеження і тому називають право власності повним пануван-ням особи над річчю у межах, в яких закріпле-но не право юридично. Однак вважається, що в такому визначенні закладена власна супереч-ність з одного боку, воно містить положення про те. що право власності є повним і необме-женим пануванням особи над річчю, а з іншо-го — фіксує думку про право власності як необмежене панування в певних межах.

По-вертаючись до порівняння права власності з іншими речовими правами, бачимо, що харак-теристика права власності полягає не в повно-му пануванні особи над річчю, а в тому, що панування власника над річчю є більш повним порівняно з будь-яким іншим пануванням Виходячи із цього, право власності визначають таким чином: це найповніше, порівняно з ін-шими правами, панування особи над річчю, що визнається юридичними актами. Звісно, це визначення є досить умовним, оскільки во-но не розкриває змісту права власності, тоді як власне зміст і окреслює його предмет.

Нині існує досить нетрадиційне розуміння категорії власності. Зокрема, науковцями під-дано сумніву дуалізм (економічний і юридич-ний) відносин власності. Прихильники теорії про багатоплановість категорії власності вба-чають її як „складну і багатопланову катего-рію, яка відбиває різні аспекти різнобічного соціального буття — економічний, юридич-ний, політичний, психологічний, культурний, етичний” тощо. Цей підхід є цікавим не лише з теоретичної, а й з практичної точки зору. Адже широке розуміння категорії власності є важливим моментом розуміння сучасних про-цесів реформування економіки.

Нерідко замість терміна „власність” вживають інший — „при-власнення”, „присвоєння”. Привласнення благ людьми означає, що окремий індивід, група людей або ж держава мають право володіти конкретними благами, розпоряджатися ними і використовувати їх.

Слово „власність” нерідко вживається для позначення належності будь-кому речей. Інакше кажучи, власність трактується як присвоєння особою засобів і продуктів виробництва за допомогою певної суспільної форми.

Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з праць К. Маркса, де зазначені категорії тісно пов’язані між собою. Такий підхід до визначення власності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття „присвоєння” потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття „присвоєння” К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст.

У зв’язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак вказаної категорії.

Зокрема, на вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої. Отже, власність характеризується такими зовнішніми ознаками, як наявність влади особи над річчю, що визнана суспільством і регламентована соціальними нормами.

З такого розуміння власності випливає, що власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками цієї речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього відношення — власник, який ставиться до речі як до своєї, на іншому — невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що останні зобов’язані утримуватися від будь-яких посягань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність — це суспільні (цивільні) відносини. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв’язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

З урахуванням наведеного конкретизуємо дане раніше визначення власності.

Власність — це відносини між людьми щодо речей, у яких одні особи (власники) ставляться до речей як до своїх, а всі інші (невласники) мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких посягань на ці речі.

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речей, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить право на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, слід встановити співвідношення цього поняття з поняттям „право власності”.

З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами, випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас право як суспільний феномен (у тому числі і право власності) виникає лише на певному етапі суспільного розвитку, тобто пізніше власності, що історично передує інституту права власності.

Проте, виникнувши, право власності не тільки є юридичною формою відносин власності, а й активно впливає на їх формування і розвиток. Це пов’язано з тим, що право є суспільно-політичним інститутом і елементом суспільної свідомості.

Отже, влас-ність — це сукупність прав окремої людини, групи людей, держави щодо володіння, розпорядження та використання конкретних благ. У цьому визначенні відображені лише найголовніші права, що випливають із власності. Власність породжує й інші права, напри-клад право відповідальності.

Основні права власності такі:

1) право володіння, тобто виключний фізичний контроль