2) право користування — особисте використання речі;

3) право управління (розпоряджен-ня) — прийняття власником рішення про те, хто і як може використовувати річ;

4) право на доход або від попереднього власного використання речі, або від до-зволу іншим особам користуватися нею;

5) право на відчуження, споживання, марнотратство, зміну або знищення речі;

6) право на захист від експропріації речі;

7) право на передання речі у тимчасове користування або назавжди;

8) право на безстроковість: річ нале-жить власникові доти, доки він існує. Якщо власником є фізична особа (а не фірма, наприклад), то після його смерті річ успадковується;

9) право заборони шкідливого викори-стання речі;

10) право відповідальності: можливість відчуження речі у разі потреби сплати боргів;

11) право на відновлення порушених за якихось обставин прав власника.

Уся ця сукупність прав породжена і розвивалася інститутом приватної власності. У країнах, де цей інститут перестає існувати, як це було у комуністичних країнах, права власності належать неправовій державі.

Право власності являє собою абстрактне та виключно прива-тно-правове володіння певною річчю або певною інформаційною структурою (протягом останніх двох сторіч суспільство визнало існування нової форми власності — інтелек-туальної), внаслідок чого ця річ чи інформаційна структура належить певній особі. Нормативні визначення права власності містяться у Законі України “Про власність” та Цивільному кодексі. Відповідно до п.1 ст.2 Закону “Про власність” право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Відповідно до ч.1 ст.316 Цивільного кодексу правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Аналіз права власності вирізняє два аспекти його вираження:

позитивний, у якому виражається право власника вільно розпоря-джатися своєю річчю на власний розсуд, що закріплює необмеженість права власності;

негативний - право і можливість усувати будь-яку іншу особу від впливу на свою річ, що відображає ви-ключність власності.

СлІд наголосити, що основоположним у праві власнос-ті є панування власника над річчю. Право на річ дає відповідно-му суб’єкту безпосередньо виключну й обов’язкову для всіх владу над річчю. Суб’єкт цієї влади сам розпоряджається річчю, ніхто ін-ший не має права впливати на неї, у чиїх би руках вона не знаходилась. Особа, яка має право на річ, у судовому порядку може вимагати визнан-ня свого права на незаконно набуту іншою особою річ і видачі речі. Це право було закріплено ще римськими юристами – де свою річ знаходжу, там її і віндикую .

Розрізняють право власності:

в об’єктивному ро-зумінні, як сукупність норм, закріплених у нормативно-правових актах держави, які регулюють право власності.

в суб’єктивному ро-зумінні, яке складають правомочності конкретної особи - власника — володіти, користуватися і розпорядження належним йому майном.

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукуп-ність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виник-нення і припинення у них такого права щодо цих благ. Такі правові норми у сво-їм сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Оскільки ці норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права власності інститутом цивільного права.

Проте норми інституту права власності містяться як у цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційній, земельній, підприємницькій, пенсійній, сімейній та ін.), що може дати привід вважати інститут права власності комплексним (багатогалузевим) інститутом права чи законодавства. Так, Ю. С. Червоний акцентує увагу на провідній ролі норм конституційного права регулювати відносини власності. Не заперечуючи важливості конституційного регулювання відносин власності, все ж таки головне праворегулююче значення у цій сфері відносин належить нормами цивільного права, а інші норми мають переважно допоміжний характер (крім конституційних норм).

Норми інституту права власності регулюють, як правило, лише ті відносини, які набувають форми товарно-грошових відносин. Інші майнові відносини щодо власності можуть бути також предметом захисту чи охорони, зокрема адміністративного, кримінального права. Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові загальноправового, комплексного інституту права влас-ності. Така думка, хоч і не безспірна, але має право на існування і вимагає всебічного вивчення та обґрунтування. У зв’язку з цим постає питання про допустимість об'єднання правових норм, що врегулювали відносини окремих форм власності, в самостійні юридичні інститути (право державної, колгоспно-кооперативної, особистої власності, а нині — приватної, колективної).

Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні суспільні відносини.(Загальна теорія цивільного права: Підручник / За ред. О. А. Підоиригори і Д Н ІК., 1992. — С. П)

У радянській цивільно-правовій літературі серед багатьох інститутів завжди називався інститут права власності, до якого входили норми, що регулювали відносини державної і колгоспно-кооперативної власності, власності громадських організацій, особистої власності. Безумовно, зазначені відносини мали певний ступінь однорідності і єдності соціально-політичного змісту, що давало можливість об'єднувати норми щодо них у єдиний правовий інститут.

Водночас не можна не помітити цілком очевидних особливостей у сутності відносин особистої власності, які визначають у кінцевому підсумку і відмінності у правовому регулюванні особистої і соціалістичної власності. У зв'язку з цим постає питання про можливість визнання сукупності норм, що регулюють відносини окремих форм власності, самостійними правовими інститутами. У юридичній літературі це питання фактично не вивчалося, хоч автори не уникали застосування у своїх працях поняття "інститут права особистої власності".

Юридичній науці відомі спроби вичленити з інституту права власності самостійний інститут права державної соціалістичної власності і визнати за ним державно-правову, а не цивільно-правову природу. Активним