Право власності в суб’єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб’єкта-власника (громадянина, юридичної особи, територіальної громади, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб’єктивне право власності, як і будь-яке інше суб’єктивне право, означає міру можливої поведін-ки уповноваженої особи (власника) щодо належного йому майна.

Суб’єктивне право власності — це не абстракція. Воно характеризується своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Перераховані правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і одержали серед юристів назву „тріади”. В правовій науці, однак, немає єдності щодо авторства такої „тріади”. Довгий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокрема Є.О.Сухановим, який відзначив, що в римському приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала середньовіковим „винаходом” коментаторів. Такі сумніви, однак, безпідставні, оскільки дослідниками доведено достатньо доказів про існування знаменитої тріади в римському приватному праві.

В Росії „тріада” була запропонована М.М.Сперанським і вперше знайшла своє відображення в 1832 р. в ст.420 т.Х ч.1 Зводу законів Російської імперії. В цивільному законодавстві радянського періоду „тріада” правомочностей також була безпосередньо законодавчо закріплена.

Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п. 1 ст. 2 Закону України „Про власність", в якому дано наукове визначення права власності, відповідно до якого "право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо "володіння, користування і розпорядження майном". Подібного визначення поняття права власності не містили ні ЦК УРСР 1922 р., ні Основи цивільного законодавства 1961 р. і Цивільний кодекс УРСР 1963 р., ні Основи цивільного законодавства 1991 р. Проте у зв'язку з прийняттям Закону України "Про власність" наведене визначення права власності Законом України від 16 грудня1993 р. було введене до ст. 86 ЦК УРСР. Виникають сумніви щодо доцільності такого законодавчого визначення поняття права власності. Фактично тут має місце спроба дати універсальне визначення поняття права власності (в об'єктив-ному і суб'єктивному значенні), яку не можна визнати вдалою.

Навряд чи коректно ототожнювати право власності із суспільними відносинами. Дійсно, суспільні економічні відносини регулюються нормами права. Але в такому разі право власності, у власному розумінні цього поняття, утворюють правові норми, які регулюють економічні відносини власності, а не самі економічні відносини власності чи врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, як це записано у вищезгаданому законі. Досліджувана правова норма також не містить важливих ознак, які б свідчили про належність певних правомочностей конкретному носієві (власникові) або іншим чином визначали фактор привласнення матеріальних благ індивідом.

Якщо дійти висновку, що в законодавстві про власність немає потреби формулювати визначення поняття права власності і достатньо обмежитися переліком правомочностей власника, то всі зазначені їх варіанти не позбавлені певних вад. Головна з них полягає в тому, що в нормах наведеного змісту власника відмежовано від майна, яке є у його власності, і відповідно не засвідчується перебування майна у власності індивіда. Щоб уникнути цих вад, зміст права власності можна було б законодавчо визначити такою нормою: власникові майна належить абсолютне право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.

Факт належності власникові правомочностей володіння, користування і розпорядження належним йому майном закріплений і у ч.1 ст. 316 ЦК України. Різницею у правовому регулюванні ЦК і Закону „Про власність” є те, що сукупність вказаних правомочностей у кодексі розглядається як зміст права власності, а у законі – як можливості здійснення цього права. Про це свідчать назви вказаних статей.

Тріада правомочностей вдало визначає абсолютний характер права власності, утверджуючи повне панування власника над належною йому річчю. Кожна з правомочностей має своє призначення. Слід зазначити, що зміст правомочностей визначений лише доктринально, а не нормативно.

Так, право володіння озна-чає юридичне забезпечену можливість власника мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу. Право користування — це юридичне закріплена можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами. Право розпорядження — це юридичне закріплена можливість власника са-мостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення.

У континентальному праві і, зокрема, в Україні йдеться про управління власністю, в результаті чого висловлюються пропозиції про доповнення змісту права власності правомочністю управління. Тенденції у зміні правового регулювання права власності призвели до стверджень про право управління як складової права власника на розпорядження майном або окремої його правомочності, яка не збігається ані з повноваженнями розпорядження, ані з іншими його повноваженнями як окремо, так і в сукупності, хоч би й як спосіб їх реалізації.

Як вважають деякі цивілісти, у володінні виражається статика відносин власності, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку відносин власності.

Проте існує й інша точка зору. Наприклад, Є.О. Суханов вважає, що відносини статики власності виражають стан належності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну