Вочевидь розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом до визначення поняття „власність” і розуміння категорій „статика відносин”, „динаміка відносин”. Є.О. Суханов визначає власність через категорію присвоєння, а не через категорії володіння (посідання), користування і розпорядження. Тому з його позиції можна дійти висновку, що відносини власності — це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей, тобто статичний момент. У цьому сенсі може йтися про те, що власність — це статика суспільних відносин щодо майна.

Деякі з перелічених правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна, а одержали його за догово-ром. Проте такі суб’єктивні зо-бов’язальні права є похідними від волі власника, а відтак вони можуть бути від-носно самостійними, але не абсолютними. Лише власник має монопольне право здійснювати такі правомочності.

З точки зору Л.Оноре, власник в англосак-сонській системі права має не три, як це прийнято вважати в континентальній системі права, а аж одинадцять правомочностей. У свою чергу амери-канський юрист Л.Беккер. застосовуючи дане Л.Оноре „повне” поняття права власності, вважає, що не всі, а тільки деякі з його елементів чи їх комбінацій можуть обгрунтовано називатися варіантами права власності Але навіть при цьому тільки ці комбінації, за підрахунками Л.Беккера, можуть дати приблизно 1500 варіантів права власності, причому кількість їх може значно зрости, якщо при визначенні права власності врахувати і цілі відповідного права.

При цьому слід прислухатися до висловлювань римських юристів про те, що у зв’язку з широтою права власності правомочності власника можуть бути й іншими, якщо вони не охоплюються традиційними трьома, тільки щоб це не було прямо заборонено.

Настільки широке тлумачення змісту права власності історично дозволило сформувати в рамках англосаксонського права так звану сис-тему речево-правових титулів, відповідно до якої первинний власник, який має абсолютне право власності на майно, по суті, має право надати третім особам стосовно того ж самого майна інші речово-правові титули, зокрема й титул довірчого власника.

Суб’єктивне право власності в системі англо--саксонського права поділяється на два основних види — повне, необмежене та неповне, обмежене. Повне право власності передбачає абсолютне панування особи над майном та можливість користуватися та розпоряджатися ним на свій розсуд, підкоряючись лише загальним законам У свою чергу право власності вважається неповним або кваліфікованим у випадках:

коли майно розподіляється поміж двома або декількома особами;

коли час володіння ним відк-ладено або обмежено;

коли користування ним обмежено.

Поступово тенденція щодо відходу від абсо-лютизації права власності виявляється і в країнах з континентальною системою права. Скажімо, Цивільний кодекс Квебеку 1991 р. визнаючи, що власність це передусім право вільно та повно володіти, користуватися та розпоряд-жатися майном, з урахуванням меж та умов його здійснення, встановлених законом, у той же час наголошує, що сама власність може існувати в різних різновидах і здатна розщеплятися на скла-дові частини.

В Україні ж досі на законодавчому рівні діє концепція ,,єдиного права власності”, відповідно до якої зміст суб'єктивного права власності згідно з Законом України „Про власність”, включає сукупність трьох правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження май-ном (ч. 1 ст. 2).

Між тим, сьогодні вітчизняні юристи все частіше ведуть мову про недоліки такого визна-чення правової категорії „право власності”, оскільки це не дає змоги відобразити всю багато-гранність змісту даного інституту. На думку ук-раїнського правознавця О.Дзери, застосування законодавцем методу тріадних правомочностей власника не дає повного уявлення про реальний зміст суб'єктивного права власності. Таку ж точку зору раніше висловлював і А.Венедиктов, який зазначав, що зміст права власності не ви-черпується трьома названими правомочностями. На підтвердження своїх слів він наводив приклад з судовим арештом майна, при якому власник може бути позбавлений володіння, користування і розпорядження арештованим майном, але при цьому у власника все одно залишається певний реальний „згусток” його права власності. 3 на-веденими вище позиціями солідаризується і С.Харитонов, який зазначає, що трактування змісту права власності через перерахування трьох основних правомочностей власника вважається недосконалим, оскільки проводиться без вра-хування загального визначення суб'єктивного цивільного права як такого, що включає три правомочності: 1) право на власні дії (поведінку). 2) право вимагати певних дій від інших осіб, 3) пра-во звернутися за захистом у разі порушення права.

Погоджуючись з тим, що дійсними недолі-ками традиційного тріадного визначення права власності є неточності в поняттях, які не дають повного та правильного уявлення про суб'єктивне право власності, у той же час В.Тархов та В.Рибаков наголошують, що взагалі будь-яке визначення права власності не може бути вичерп-ним. Мабуть саме тому законодавці окремих країн при визначенні правової категорії „право власності” все частіше намагаються розширити коло правомочностей власника, тим самим опо-середковано визнаючи умовність такого визна-чення взагалі. Скажімо, згідно зі ст. 71 Загальних положень цивільного права Китайської Народної Республіки право власності на майно включає не лише сукупність прав власника щодо володіння, користування та розпорядження цим майном, але і право на одержання вигороди.

Взагалі, аналіз законодавчої бази окремих країн та поглядів правознавців на визначення реального змісту суб'єктивного права власності дозволяє дійти висновку, що