Розширення змісту права власності на зако-нодавчому рівні дало можливість зняти вузькі рамки визначення цього інституту, відобразити нові реалії сучасного постіндустріального сус-пільства, відкрити шлях для нових проявів цих відносин. Сьогодні, як зазначає Я.Шевченко, пра-во власності перестає бути самоціллю, воно дедалі більше набуває рис засобу, який використовується людиною для організації своєї самореалізації.

Взагалі, складність проблеми визначення права власності полягає насамперед в постійній еволюції соціальних відносин, які опосередко-вуються цим інститутом.

Різницю в розумінні права власності у різних правових системах, на думку В.Старженецького, не можна пояснювати лише відмінностями цих систем, оскільки навіть в рамках континентальної правової системи немає єдиного підходу при законодавчому регулюванні відносин в власності. Наприклад, у Панамі, де право власності визначається, виходячи з основних принципів побудови романо-германської правової системи, законодавство передбачає існування і такого інституту як право довірчої власності, який, як відомо, побудований на розщепленні правомочностей власника поміж певного кола осіб. Ана-логічна ситуація склалася і в цивільному праві Японії.

Проте, незважаючи на те, що країни конти-нентального права переважно все ще намагаються трактувати право власності через поєднання в цьому інституті лише певного, заздалегідь виз-наченого і до того ж вузького набору основних правомочностей власника (наприклад, Цивільний кодекс Франції розглядає власність як право користування та розпорядження найбільш абсо-лютним чином), концепція розщеп-леної власності знаходить себе тут у так званих обмеженнях права власності, що веде до появи в правових системах цих країн різних за своїм змістом інститутів права власності та обмежених речових страв. Скажімо, в Чилі, де право власності трактується Цивільним кодексом як абсолютне право, обмеження якого дозволяється лише в силу закону або прав третіх осіб, існує інститут фідуціарноі власності, який, як заз-начає В.Безбах, сконструйований саме як різновид речового обтяження, оскільки передбачає обов’яз-ок передати річ у власність особі, на користь якої заснована фідуціарна власність.

У рамках цих процесів, за словами Р.Майданика, спостерігається спроба вивести за межі права власності конкретні повноваження в якості самостійних, що входять. до його складу, правових інститутів. Так, в Італії окремі вчені (С.Пульяті, С Романо) вважають, що повноваження корис-тування та розпорядження, врегульовані законом незалежно від права власності, перестали бути його складовими частинами. Інші — визнають володіння та розпорядження складовою частиною користування. Право власності при такій конструкції перетворюється у формальний титул, слабо пов’язаний з конкретними повноваженнями, які на виміну від теорії Л.Оноре не називаються правами власності і мають відокремлену форму.

Світові загальноправові тенденції розвитку інституту права власності безпосередньо вли-вають і на розвиток українського законодавства в цій сфері, під їх виливом проходить модернізація та вдосконалення механізмів правового регулювання відносин власності, відображення всіх особ-ливостей їх правової природи відповідно до нових реалій суспільного життя.

Закон України „Про влас-ність”, розглядаючи суб’єктивне право власності як сукупність перш за все трьох правомочностей власника щодо володіння, користування та роз-порядження майном (ч 1 ст. 2), в той же час пе-редбачає, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати його для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування, а також у довірчу власність іншим особам (ч. 2 ст. 4). Законом України від 19.06.2003 року статтю 316 ЦК України доповнено частиною 2, де вказується, що особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

Таким чином, законодавче закріплення самої можливості власника використовувати у своїх ін-тересах інститут права довірчої власності цілком логічно вписується у вимоги українського законо-давства, відповідно до якого основним критерієм правової оцінки дій власника щодо свого майна є правомірність поставлених ним при цьому цілей. Скажімо, у Законі України „Про власність” заз-начається, що власник, здійснюючи свої права, зобов’язаний лише не завдавати шкоди навко-лишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юри-дичних осіб і держави, а також додержуватися моральних засад суспільства. До цих вимог Цивіль-ний кодекс України, у свою чергу, додає, що особа при здійсненні своїх цивільних прав повинна утримуватися від дій, які б могли завдати шкоди культурній спадщини, а також іншій особі, та можуть бути розцінені як зловживання правом. Так само не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конку-ренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція (ст. 13).

У цьому контексті цікаво буде скористатися досвідом Німеччини, де в цивільному праві на всі дії. що вчиняє власник стосовно свого майна, роз-повсюджується принцип презумпції правомірності таких дій. якщо, звичайно, треті особи, ін-тереси яких зачеплені, не доведуть інше.

Більше того, навіть якщо розглядати право власності як абсолютне панування над річчю, як іноді це передбачається в деяких країнах, то й у цьому випадку абсолютне панування дає власнику лише можливість, тобто право сконцентрувати у себе всі правомочності власника, проте не забо-роняє йому передавати свої окремі права щодо свого майна