Отже, введення в систему відносин власності інституту права довірчої власності є логічним нас-лідком зміни під впливом як зовнішніх, так і внут-рішніх чинників самої філософії права власності, усвідомлення необхідності зміни підходів щодо визначення цієї правової категорії. Правова при-рода права власності значно ширше і глибше ніж це може здатися спочатку, а тому розширення на законодавчому рівні потенціальних можливостей власника використовувати всі відомі людству правові конструкції щодо свого власного майна є досить доцільним кроком Було б нерозумно штучно звужувати всі ті переваги, які первинний власник може отримувані відносно майна.

Завершуючи стислу характеристику категорії „власність”, варто згадати, що вона має різні типи і форми.Так, її класифікація за типами пов’язана з тим, що власність як економічна категорія супроводжує людство протягом усієї його історії, за винятком тих часів, коли людина ще не виділилася з природи і задовольняла свої потреби за допомогою спонтанного, епізодичного володіння і користування речами. Тому певному етапу розвитку (який умовно може бути визначений як „суспільно-економічна формація”) відповідає певний тип власності.

Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна як особливий виділяли соціалістичний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було. У країнах, що входили в „соціалістичну співдружність”, соціалізм насправді побудований ніколи не був. Безпосередні виробники, як і раніше, піддавалися експлуатації, засоби виробництва фактично не належали працівникам. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (іноді явного, іноді завуальованого) утвердився у цих країнах, химерно поєднував характерні ознаки, властиві типам власності як попередніх епох, так і нині існуючих. При цьому його підґрунтям найбільшою мірою слугував так званий „азіатський спосіб виробництва”.

В Цивільному кодексі не врегульовуються т. зв. форми власності, які є економічною, а не правовою категорією, внаслідок чого не може йтися про систему права власності, що складається з таких його форм, як приватна, колективна, державна та комунальна. Такий поділ є неприпустимим, тому що не існує їх окремих правових режимів, адже Конституцією визначена рівність усіх суб’єктів права власності. Однак це не виключає існування специфіки в набутті, здійсненні та припиненні тими чи іншими суб’єктами права власності на те чи інше майно.

У Конституції кожної держави, незалежно від форми державного устрою та панівної політичної ідеології, містяться норми, які певною мірою визнають основоположні принципи здійснення права на власність та його захист. Тому в демократичній правовій державі система гарантій власності закріплюється, перш за все, в Конституції, а це „передбачає пряму дію конституційних норм та ефективні процедури кон-ституційного контролю” ( Четвертин В. А. Демократическая конституция государства. — М.,1993.-С. 127.)

, адже перелічені в Конституції пра-ва розглядаються як такі, що наділені верховенством віднос-но звичайних прав, закріплених у чинному законодавстві, що у свою чергу є підставою для того, щоб визнати протизакон-ним будь-який законодавчий акт, адміністративні або інші урядові дії, які порушують конституційні права або супе-речать їм. При цьому питання власності знаходять своє відображен-ня не лише в конституціях держав, а й у різних нормах ци-вільного, торгового, адміністративного та інших галузях на-ціональних законодавств. У різних державах по-різному роз-в'язуються питання власності, але в той же час у більшості з них ті чи інші відносини, пов'язані з власністю, регулюються однаково на рівні Основного Закону. Конституції, як і кон-ституційне право в цілому, визначають лише „вихідні, принципові положення”. Сравнительное конституционное право / Под. рук. проф. В. Е. Чиркина- - М., 1996. - С. 330., пов'язані з регулюванням відносин власності.

Отже слід зауважити, що право власності являє собою фундамент, на якому будується правова система будь-якої країни. Звідси зрозуміла важливість теоретичного і практичного вирішення проблеми становлення права власності в Ук-раїні та закріплення основних принципів її регулювання в Конституції. Перш за все Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., проголосила, що кожний має право володіти, корис-туватися і розпоряджатися своїм майном (ст. 41), визначивши при цьому ті об'єкти, які можуть перебувати лише у виклю-чній власності народу України. До таких об'єктів за Консти-туцією належать земля, її надра, атмосферний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах її терито-рії, а також природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони (п. 1 ст. 13). Визна-чення і затвердження переліку об'єктів права державної влас-ності, що не підлягають приватизації, визначення правового режиму власності Конституція відносить до компетенції Вер-ховної Ради України, а управління об'єктами державної влас-ності — до компетенції Кабінету Міністрів України.

За аналогією до ст. 14 Основного Закону ФРН україн-ський законодавець відобразив у Конституції формулу, згідно з якою "власність зобов'язує". Крім того, Основний Закон України накладає на власника зобов'язання не використову-вати належне йому майно на шкоду людині і суспільству (п. 3 ст. 13). Це положення, а також по-ложення про те, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути використано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, є ілюстрацією закріплення у Конституції України, як і в конституціях багатьох інших країн, ідеї про соціальну функцію власності і концепції соці-альної держави. У новій Конституції України питанням власності присвя-чено 8 статей (13, 14, 41, 85, 92, 116, 142 та 143).

Такими у загальних рисах є визначальні положення про власність Конституції України. У них є кілька новел (про вре-гулювання відносин власності лише законами, про неможливість позасудової конфіскації майна, про покладення обов'яз-ку з управління державною власністю на Кабінет