У злочинах із матеріальним складом, який передбачає ці наслідки як обов‘язкові, в окремих випадках добровільна відмова можлива і на стадії закінченого замаху.

«В умисних вбивствах між злочинними діями та їх наслідками – смертю жертви – може минути певний проміжок часу через повільний розвиток причинного зв‘язку» [11, 304]. Це утворює для винної особи можливість контролювати причинний зв‘язок та, нейтралізувавши його, відвернути або не допустити настання злочинного наслідку – смерті.

Добровільна відмова при готуванні та незакінченому замаху передбачає утримання від продовження злочинних дій. Якщо ж замах закінчений, але між вчиненням діяння та настанням шкідливих наслідків минув певний проміжок часу, а розвиток причинного зв‘язку, що здійснюється самим винним чи з допомогою інших осіб, яка фактично відвернула загрозу та реальне заподіяння шкоди об‘єкту злочину.

Об‘єктивні межі добровільної відмови визначаються й іншими факторами: способом вчинення злочину, місцем, часом обставинами, знаряддям і засобами вчинення злочину, фізичною силою, станом здоров‘я винного тощо. У цілому вони мають створювати об‘єктивну можливість успішного доведення злочину до кінця.

У певних випадках межі добровільної відмови можна визначити остаточно лише за допомогою деяких об‘єктивно-суб‘єктивних факторів, зокрема: фізичного або психічного стану винної особи, який не перешкоджає діяти інтенсивно і цілеспрямовано при вчиненні злочину або не паралізує волю; усвідомлення наявності таких перешкод при доведенні злочину до кінця, які він може і згоден подолати; усвідомлення наявності таких невигідних для винного наслідків від вчинення злочину (наприклад, неминучої відповідальності), які він згоден сприйняти.

При негативному значенні цих факторів відмова від вчинення злочину буде вимушеною. Утримання особи від повторення замаху на злочин, коли попередній замах був невдалим, добровільною відмовою не є, особа несе відповідальність на загальних підставах. Добровільна відмова співучасників від вчинення злочину оцінюється за критеріями ст. 18 КК, однак, має особливості, зумовлені функціональною роллю співучасника. Така відмова стосується лише дій того співучасника, який до них вдався. Проте не виключається можливість спільного добровільного полишення співучасниками злочину, що вчиняється, або відвернення його наслідків.

Організатор і підмовник можуть вжити заходів щодо полишення злочинних дій виконавцем або співвиконавцем злочину. «Пособник злочину має до здійснення замаху сповістити виконавця або організатора злочину про свою відмову від участі у злочині або ж ліквідувати (нейтралізувати) створені ним умови щодо вчинення певного злочину чи вчасно сповістити орган влади про злочин, який готується» [32, 170].

Відмова виконавця (співвиконавця) полягає в утриманні від виконання чи продовження злочинних дій або у відверненні настання шкідливих наслідків закінченого замаху на злочин. Добровільна відмова співучасника може відбуватися і як застосування необхідної оборони щодо виконавця, співвиконавця чи іншого співучасника, який відмовляється припинити розпочатий замах на злочин, примушує виконавця (співвиконавця) до продовження злочину чи перешкоджає відвернути неминучі шкідливі наслідки закінченого замаху.

Від добровільної відмови слід відрізняти діяльне каяття – діяльність особи після вчинення закінченого злочину або закінченого замаху, що не дав бажаного наслідку, яка також може бути спрямована на відвернення більш тяжких наслідків.

Виходячи із проведеного теоретичного аналізу, необхідно викласти такі важливі висновки:

1. Проблеми інституту добровільної відмови від доведення злочину до кінця в цілому та окремих її елементів були і залишаються актуальними, а тому потребують подальшого більш суттєвого дослідження.

2. Провівши відповідне дослідження, вважаю, що при визначенні поняття добровільної відмови необхідно брати за основу її обов’язкові умови (ознаки).

3. Пропоную також в ч. 1 ст. 17 КК України закріпити поняття добровільної відмови від вчинення злочину такого змісту – це фактичне, повне, своєчасне, добровільне, остаточне та безповоротне припинення особою злочинної діяльності при усвідомленні нею наявної можливості її завершення.

4. Проаналізувавши усі “за” і “проти” щодо виділення добровільної відмови як виду незакінченого злочину, я підтримую позицію провідних науковців вважати такий підхід справедливим та доречним, а також – внести відповідні зміни в законодавчому порядку до ч. 1 ст. 13 КК України.

Перед українською державою постають все нові і нові завдання розробки та реалізації поточних рішень і підходів щодо забезпечення ефективної системи кримінального законодавства.

Сучасна тенденція розвитку кримінального законодавства України повинна бути спрямована саме на стимуляцію такого роду поведінки, яка і повинна бути у відповідних інститутах кримінального права. Дані інститути повинні гарантувати особі звільнення від кримінальної відповідальності.

Одним з таких інститутів і є добровільна відмова від вчинення злочину.

Я вважаю, що наявність такого інституту кримінального права сприятиме ефективній боротьбі з організованою злочинністю.

В сучасних умовах боротьби з організованою злочинністю, однією з умов вдалого досягнення завдань щодо забезпечення недоторканості правоохоронних інтересів є як посилення суворості меж кримінальної відповідальності, так і абсолютна відмова від їх застосування у випадках, прямо передбачених законом.

Тому в процесі реалізації карної політики повинні застосовуватися не лише заходи кримінально-правового впливу, а такі, що не дали б можливості вчиняти злочин, що готується, або вчинення якого уже розпочалось, і тим самим уникнути кримінальної відповідальності.

Список використаних джерел:

Нормативні акти:

1. Конституція України – Київ, 28.06.1996р.

2. Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України. К- 2002 р.

3. Кримінальний кодекс України. – Офіц. текст. – К.: Паливода А.В., 2005 р. –

167 с.

4. Кримінальний кодекс України (Станом на 15 листопада 1997 р.) – К.: Парламентське вид-во, 1997 р. – 167 с.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України-Київ: «А.С.К.», 2004р.

6. Постанова ПВС від 27 березня 1992 (№4 “Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини п. 191).

7. Постанова ПВС від 1 квітня 1994 р. № 1 ’’Про судову практику в справах про злочини проти життя