з метою вбивства певної особи, сховався у засідці, вистрілив, але промахнувся чи лише поранив потерпілого. Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця. Так, наприклад, злодій проник у житло, але не встиг нічого викрасти, бо був затриманий.
Згідно з ч. 1 ст. 13 КК України «закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України» [3, 7]. Надзвичайно важливим с визначення моменту закінчення злочину. У зв'язку з цим виділяють: 1) злочини з матеріальним складом; 2) злочини з формальним складом; 3) злочини з усіченим (урізаним) складом.
У випадку вчинення злочину з матеріальним складом закінченим злочин буде вважатись з моменту, коли настав вказаний у відповідній статті Особливої частини КК України суспільно-небезпечний наслідок. Наприклад, настання смерті особи при умисному вбивстві (ст. 115 КК України).
«Злочини з формальним складом є закінченими з моменту вчинення відповідного діяння (дії чи бездіяльності)» [11, 298]. Так, наприклад, розголошення державної таємниці (ч. 1 ст. 328 КК України) є закінченим з моменту розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, шпигунство (ст. 114 КК України) - з моменту передачі або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Відповідальність за ці злочини настає незалежно від того, чи в їх результаті було завдано реальну шкоду державі, чи ні.
Злочини з усіченим складом - це різновид злочинів з формальним складом, тому вони також вважаються закінченими з моменту вчинення відповідного злочинного діяння. Особливістю їх є те, що законодавець переносить момент закінчення злочину на стадію готування до злочину чи на стадію замаху на злочин. «Так, наприклад, бандитизм (ст. 257 КК України) вважається закінченим з моменту організації озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації або на окремих осіб» [22, 456].
1.2. Поняття добровільної відмови від злочину
У кримінальному праві передбачено інститут добровільної відмови від доведення злочину до кінця. «Добровільною відмовою при незакінченому злочині є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця» [3, 7]. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця може мати місце з різних мотивів, наприклад. каяття, боязнь загрози кримінальної відповідальності, усвідомлення протиправності діяння і т.д. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину. Ознаками добровільної відмови від доведення злочину до кінця є: 1) остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин; 2) відмова від вчинення злочину має настати з волі самої особи; 3) наявність усвідомленої можливості продовжувати та довести злочин до кінця.
Проте, якщо особа відмовилась від доведення злочину до кінця у зв'язку з фактичною неможливістю його успішного завершення, вона не може вважатись такою, що добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, оскільки тут матиме місце не добровільна, а вимушена відмова, тобто замах на злочин. Так, наприклад, особа вирішила вбити іншу особу, підшукала вогнепальну зброю та боєприпаси, намагалася вчинити постріл, але в момент пострілу рушниця дала осічку через несправність. Добровільна відмова може здійснюватися на стадіях готування до злочину і замаху на злочин.
«Однак, той підхід, що добровільна відмова від злочину є добровільно припиненим замахом є не зовсім вірним, оскільки замах на злочин переривається всупереч бажанню винного, а добровільна відмова – саме за ініціативою винної особи. Н.В.Лясс зазначає, що добровільна відмова – це остаточна відмова особи від продовження і доведення до кінця задуманого нею злочину при усвідомленні об’єктивної можливості продовження розпочатої злочинної діяльності» [16, 7]. Така дефініція певною мірою заслуговує на увагу, оскільки тут відображена основна сутність добровільної відмови. Єдине, що не охоплюється цим поняттям, – це те, що особа за власною ініціативою припиняє злочинне посягання.
У статті 17 Кримінального кодексу України закріплено, що добровільна відмова – це «остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця» [3, 7].
«Однак і в такому, на перший погляд, вдалому понятті є певна неточність. Зокрема, недоцільно вживати таке словосполучення як “припинення за власною волею”, оскільки термін припинення означає – перестати що-небудь робити, а тому він звернений до самої особи, до її власної волі» [12, 192]. Сам же А.П. Козлов характеризує добровільну відмову як припинену злочинну діяльність на будь-якій стадії її розвитку, крім настання суспільно небезпечного результату, при наявності об’єктивної можливості доведення злочину до кінця.
Проаналізувавши різні позиції, точки зору щодо поняття добровільної відмови, потрібно вказати, що кожна із них має сенс, кожна відображає певною мірою суть цього інституту, однак жодна із них не подає, не відображає в повній мірі добровільну відмову від вчинення злочину.
Тут, крім усіх перелічених чи згадуваних елементів, які обов’язково повинні мати місце, необхідно згадати і про певні умови добровільної відмови. Тобто, повне і обґрунтоване визначення цього інституту не можливе без врахування таких умов (ознак).
Наприклад, В.Д. Іванов як ознаку (умову) виділяє «усвідомлення можливості довести злочин до кінця» [14, 17]. А.П. Козлов стверджує, що «добровільна відмова може включати різні ознаки, які поділяються на