Галузевий рівень є найменш розвинутим у більшості цен-трально- й східноєвропейських країн. Причина полягає у тому, що є труднощі в організації асоціацій роботодавців за галу-зевою ознакою. І тому профспілки спрямовані туди, де є парт-нер у переговорах — уряд чи, навпаки, профспілки шукають партнера на місцевому рівні. Представники МОП наполегливо пропонують усім сторонам переговорного процесу зосереди-тися на вирішенні проблем окремих галузей, а тому актуаль-ним є створення галузевої ланки об'єднань роботодавців.

Угода на регіональному рівні укладається між місцеви-ми органами державної влади або регіональними об'єднан-нями підприємців, якщо вони мають відповідні повноваження, і об'єднаннями профспілок або іншими уповноваженими трудовими колективами органами.

Змістом колективних угод є взаємні зобов'язання сторін. Згідно із ст. 8 Закону України "Про колективні договори і угоди" угодою на державному рівні регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політи-ки і трудових відносин, зокрема щодо: гарантій праці й за-безпечення продуктивної зайнятості; мінімальних соціаль-них гарантій оплати праці й доходів всіх груп і верств насе-лення, які забезпечували б достатній рівень життя; розміру прожиткового мінімуму, мінімальних нормативів; соціально-го страхування; трудових відносин, режиму роботи і відпо-чинку; умов охорони праці й навколишнього природного середовища; задоволення духовних потреб населення; умов зростання фондів оплати праці та встановлення міжгалузе-вих співвідношень в оплаті праці.

Кабінет Міністрів України 5 квітня 1999 p. видав поста-нову №532 "Про підсумки виконання Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України і Українським союзом промисловців і підприємців та профспілковими об'єднання-ми України на 1997—1998 роки". У постанові зазначається, що більшість зобов'язань за Генеральною угодою виконано. Зокрема, введено в дію 65,4 тис. робочих місць, число праце-влаштованих громадян, котрі перебували на обліку в дер-жавній службі зайнятості, збільшилося в 1998 p. порівняно з 1997 р. на 28,7%, створено умови для тимчасової зайнятості 82,6 тис. безробітних шляхом організації громадських робіт, за рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення організовано професійне навчання 105,2 тис. не-зайнятих громадян, що забезпечило підвищення їх конку-рентоспроможності на ринку праці. Мінімальна заробітна плата зросла з 45 гривень на початок 1998 p. до 74 гривень на початок 1999 p., а співвідношення розміру мінімальної заро-бітної плати з вартісною величиною межі малозабезпеченості доведено з 21,2 до 81,6%. У листопаді 1998 p. було відновле-но індексацію грошових доходів населення та запроваджено компенсацію втрат від знецінення заробітної плати через несвоєчасну її виплату. Разом з тим не забезпечено своєчас-ної виплати поточної заробітної плати працівникам установ і організацій бюджетної сфери з державного і місцевих бю-джетів. Станом на 1 січня 1999 p. заборгованість з виплати зарплати у бюджетній сфері становила 938,4 млн грн. У ціло-му заборгованість з виплати зарплати у галузях економіки зросла з початку 1998 р. на 26%. На підприємствах недержав-ної форми власності заборгованість становить 60% загаль-ної суми заборгованості на підприємствах галузей економі-ки. Кількість нещасних смертельних випадків на виробництві у вугільній галузі в 1998 p. зросла порівняно з 1997 р. на 26%. Не забезпечено здійснення функцій контролю щодо вико-нання положень Генеральної угоди державними органами та представниками профспілкових організацій.

Колективні переговори та укладення колективного договору, угоди

Укладенню колективного договору, угоди передують ко-лективні переговори, які можуть розпочатися за пропозицією будь-якої з двох сторін не раніше ніж за 3 місяці до за-кінчення терміну дії колективного договору. Інша сторона протягом 7 днів зобов'язана почати переговори. Процедура ведення колективних переговорів, механізм вирішення розбіж-ностей, що виникають у ході переговорів, регламентуються статтями 10, 11 Закону України "Про колективні договори і угоди". Право на ведення колективних переговорів уперше закріплено Законом від 1 липня 1993 p. і відповідно до норм Міжнародної Організації Праці (Конвенція МОП №154 про сприяння колективним переговорам, рат. 1981 p.). Це прави-ло є однією з найважливіших гарантій забезпечення соціаль-ного партнерства.

Потрібно відмітити, що в законодавстві України відсут-ня норма, якою б покладався обов'язок почати переговори на яку-небу дь із сторін. На практиці це привело до того, що на державних підприємствах робота з підготовки колективно-го договору часто запізнюється, а на приватних підприєм-ствах колективні договори, як правило, не укладаються. На останніх часто відсутня профспілкова організація, а праців-ники в умовах зростаючого безробіття, цінуючи своє робоче місце, не порушують питання про укладення колективного договору. Власник же по суті, будьмо відверті, не зацікавле-ний в укладенні колективного договору. Все це в результаті веде до обмеження прав працівників. Офіційно встановлено перевірками, що непоодинокі випадки, коли профспілкові комітети не ініціюють укладення нових договорів і не про-лонгують раніше укладені. Виходить так, що на папері дого-вори нібито є, а насправді від них ніякої користі (Праця і зарплата. - 1998. - №24. - С. 15).

У зарубіжних країнах, де діяльність профспілок активна і законодавче оформлена, можливо і немає необхідності в законодавчому закріпленні обов'язку про початок перего-ворів. В Україні ринкові відносини перебувають лише в стадії становлення, тому доцільно встановити таку норму. Незва-жаючи на те, що із значення захисної і представницької функції профспілок логічно випливає, що саме профспілка повинна виступити ініціатором