З точки зору юридичних наслідків – правопорушення як юридичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушення. Таким чином, для суб'єкта правопорушення юридичні наслідки завжди будуть негативними. Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв'язку з притягненням суб'єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб'єкта процесуальні права й обов'язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб'єкт (наприклад, звільнення працівника у зв'язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань другою стороною та ін.). Отже, правопо-рушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ матеріального, особистого й організаційного характеру.

Шкідливість юридичних фактів-подій і правопорушень - вимірюється кількістю суспільних зв'язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення. Причому можливі три варіанти:

Відомо, що право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо-вольовий характер, тобто протиправну поведінку суб'єктів. Крім цього, подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись певни-ми причинами і тому повторюватись у часі.

Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність суб'єкта не відповідає вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі. З формально-юридич-ного аспекту протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов'язків, закріплених у нормативно-правових документах [13, с. 201]. Сут-ністю правопорушення є свавілля суб'єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свобо-ду інших суб'єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороня-ючих норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням не-використання суб'єктивного права, тому що можливість його реалізації зале-жить від власного розсуду суб'єкта.

Протиправність діяння обумовлена суспільною шкідливістю (небезпеч-ністю), породжена нею. Без зв'язку з цим діяння не може бути визнане проти-правним. Достатньо розповсюджене і нині в юридичній теорії положення проте, що протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпечності, потребує уточнення. В спеціальній літературі саме ця формально-юридична сторона протиправності дуже часто абсолютизується. До недавнього часу майже загаль-новизнаним вважалось: що сам факт заборони діяння в правотворчому акті виз-начає протиправність діяння. Такий підхід, який сприймався в якості право-творчої і правоприміненої доктрини породжував правопорушні акти і призво-див до притягнення до юридичної відповідальності осіб, які приносили своєю діяльністю суспільну користь.

Поняття протиправності не може бути зведене лише до зовнішньої його сторони. По цій причині в протиправності слід розрізняти два аспекта.

По-перше, протиправність є об'єктивована форма вираження суспільно шкідливого, його зовнішня сторона. Це означає: що суспільно шкідливе (небез-печне) діяння повинно бути офіційно підтверджене законом в якості протиправ-ного.

По-друге, протиправність є об'єктивною властивістю правопорушення.

Об'єктивною в тому значенні, що всяке правопорушення посягає на сут-тєве в праві, тобто на ті соціальні блага, які надає право: охоронний ним загаль-ний інтерес, той порядок в суспільних відносинах, який підтримується при до-помозі правового інструментарію, прогресивну діяльність і конструктивні спо-соби його здійснення. Правопорушенню належить те, що береться ним під охо-рону. Саме в цьому значенні протиправне невідокремлене від суспільно небез-печного, шкідливого.

Для правопорушень важливою ознакою є наявність вини – внутрішнього негативного ставлення суб'єкта до інтересів людей, суспільства.

Вина - це психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідків. Залежно від того, чи бажав правопорушник настання протиправних наслідків, розв'язується питання щодо поділу вини на дві форми: умисну чи необережну.

Необережну вину у цивільному праві традиційно поділяють на легку (просту необережність) та грубу необережність. Під простою (легкою) необережністю розуміють таке ставлення особи до своєї поведінки, коли вона

не передбачала і не бажала тих наслідків, які фактично настали, хоча виходячи із конкретних обставин, об'єктивно могла і зобов'язана була їх передбачити.

Груба необережність має місце, коли особа небажала настання несприятливих наслідків, але передбачала їх і ставилася до цього байдуже або намагалася їх самовпевнено уникнути. Тобто це такий вчинок, нерозумність якого є очевидною.

Скажімо, особа залишила корову пастися біля залізничного переїзду, не потурбувавшись прив'язати її; електромонтер поліз на стовп усувати несправність, не одягнувши гумові рукавички.

Провина відокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображають негативного ставлення суб'єкта до вимог правових приписів (наприклад, необхідна оборона). Вина має об'єктивну і суб'єктивну сторону (як почуття вини). Всі сумніви стосовно доведення вини особи витлумачуються на його користь у Конституції України:–

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.–

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість'у вчиненні злочину.–

Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконний шляхом, а також на припущеннях Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.–

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням