особистісні, індивідуальні правопорушення.–

групові, колективні правопорушення.

2.3. За простором здійснення:–

внутрішні правопорушення (на території власної країни).–

міжнародні правопорушення:

а) міжнародні проступки;

б) міжнародні злочини.

2.4. За суб'єктами скоєння:–

правопорушення фізичних осіб;–

правопорушення юридичних осіб;–

правопорушення соціальних спільнот.

2.5. За об'єктами об'єктивної сторони:–

протиправні дії;–

бездіяльність.

Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за
ступенем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини
і проступки. Головними критеріями їх поділу являється, по-перше, характер і
ступінь суспільної шкідливості, яка , в свою чергу, визначається цінністю
об'єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння, обстановкою,
часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими), розміром і
характером завданої шкоди, формою і ступенем вини правопорушника,
інтенсивністю протиправних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками
правопорушника і інші; по-друге, суб'єктивний фактор, який в значній мірі
здійснює вплив на визнання того чи іншого діяння в якості протиправного.

Злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Юридичним вира-зом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним зако-ном і застосування за їх скоєння кримінального покарання. В історії кримінального права поняття злочину визначається по-різному.

Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, – можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення – відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається такс діяння, яке передбачається законом як кримінально каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин – суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин – суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Правова система повинна володіти такими механізмами, при яких визнан-ня того чи іншого діяння злочинним не знаходилось би виключно в залежності від законодавця. В зв'язку з цим поділом постає проблема розмежування кримі-нальних злочинів і адміністративних проступків, оскільки провести межу між ними досить не просто.

Традиційно злочином визначається суспільно небезпечне винне діяння,
що посягає на охоронювані кримінальним законом цінності і є забороненим під
загрозою покарання [18, с. 138].

Аналіз частини 1 статті 11 Кримінального кодексу України показує, що в ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки – суспільна небезпечність і винність – є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя – передбачення діяння КК України – формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це – об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумов-лені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв'язком з тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві.

Другою обов'язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права – принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі статті 62 Конституції України.

Частина 2 статті 2 КК України закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного діяння і психічного (свідомого і вольового)

ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином.

Обов'язковою ознакою, злочину є також його протиправність. Протиправність як формальна ознака злочину означає передбачення його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов'язана із суспільною небезпечністю: вона є суб'єктивним вираженням об'єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність – юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Виділення законом кримінальної протиправності як обов'язкової ознаки злочину являє собою конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільно небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин. Тому, якщо навіть діяння становить небезпеку для суспільства, але не передбачене законом про

кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин.

З ознакою протиправності пов'язана четверта обов'язкова ознака злочину –

його караність. Під караністю розуміють погрозу застосування покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю