4) клієнт грубо порушує обов'язки, взяті ним на себе згідно з угодою про надання правової допомоги;

5) належне виконання доручення стає неможливим через дії клієнта, що вчиняються ним всупереч порадам адвоката;

6) клієнт вчиняє дії, що ганьблять честь, гідність і ділову репутацію адвоката;

7) фізичний або психологічний стан адвоката позбавляє його
можливості належним чином продовжувати виконання доручення. В
цьому випадку адвокат зобов'язаний вжити всіх доступних йому
заходів для запобігання ущемленню законних інтересів клієнта і
забезпеченню подальшого представництва клієнта іншим адвокатом.

У всіх випадках розірвання угоди за ініціативою адвоката
він зобов'язаний попередити про це клієнта, пояснити йому причини
розірвання угоди, пересвідчитись, що вони об'єктивно або
суб'єктивно, виходячи з позиції, зайнятої клієнтом, не можуть бути
усунені, і вжити розумно необхідних заходів для захисту законних
інтересів клієнта [39; c.8].

Безперечно, що така відмова має бути обгрунтованою, мотивованою, наприклад, у випадку неможливості підтримати позицію свого довірителя або висунутих ним вимог, які суперечать закону і матеріалам справи і можуть бути продиктовані, зокрема, пра-гненням потерпілого помститися обвинуваченому (підсудно-му) за заподіяну злочином шкоду. Тільки необгрунтована від-мова може розцінюватися як невиконання адвокатом своїх професійних обов'язків [61; c. 146].

З метою повного з’ясування питання, що стосується відмови захисника від представлення інтересів свого довірителя, необхідно визначитись з якого моменту захист вважається прийнятим адвокатом.

З цього приводу в літературі наявні різні думки. «Моментом прий-няття адвокатом на себе захисту слід вважати пред'явлення ним ордера юридичної консультації органам попереднього слідства чи суду», — пише З.З.Зінатуллін [50; c.20].

Іншої думки доде-ржується Ю.І. Стецовський, який вважає, що захист може вважатися прийнятим не з моменту одержання ордера і пред'явлення його слідчому чи судді, а лише після виявлення згоди обвинуваченого з позиці-єю, яка намічена адвокатом [86; c.10].

На наш погляд, перша думка є більш правильною, оскільки вироблення адвокатом своєї позиції по справі і ознайомлення з нею обвинуваченого означає по суті, що адвокат вже включився до захисту.

Таким чином, адвокатура в Україні покликана забезпечувати право на захист від обвинувачення та надання правової допомоги. Участь у справах адвоката є однією з найважливіших гарантій права на захист.

Згідно чинного законодавства адвокат не має права відмовитися від взятого на себе захисту. Приймаючи доручення на надання правової допомоги, адвокат повинен зважити свої можливості по його виконанню, врахувати відсутність у нього спеціальних знань законодавства, що підлягає застосуванню в даному випадку або досвіду ведення відповідної категорії справ.

Ми прийшли до висновку, що законодавством встановлено ряд випадків, за яких адвокат може відмовитися від представлення інтересів клієнта. Також, законом встановлено, що адвокат може достроково розірвати угоду з клієнтом коли клієнт вчиняє дії, що стосуються суті доручення, на порушення чинного законодавства і відмовляється припинити їх вчинення; клієнт використовує правову допомогу адвоката для полегшення вчинення злочину; клієнт наполягає на досягненні результату, який є об'єктивно недосяжним; клієнт грубо порушує взяті на себе обов'язки та ін.

2.5. Етичні аспекти здійснення захисту за призначенням.

Виходячи з конституційного положення про свободу кожного у обранні захисника своїх прав, останній може бути запрошений підозрюваним, обвинувачуваним та підсудним, так само як і його законними представниками, родичами чи іншими особами за дорученням чи на прохання підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного.

«Основні поло-ження про роль адвокатів» передбачають, що особа, яка не має адвоката, у випадках, коли інтереси правосуддя вимагають цього, повинна бути забезпечена допомогою адвоката, який має відповідну компетенцію і досвід ведення справ, щоб забе-зпечити їй ефективну юридичну допомогу без оплати з її сторони, якщо у неї немає необхідних коштів [3].

У зв’язку з цим, особа, що провадить дізнання, слідчий, суд зобов’язані забезпечити право вільного обрання захисника. Якщо захисник не буде запрошений підозрюваним, обвинуваченим підсудним, то у встановлених кримінально-процесуальним законодавством випадках його призначає особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд або суддя.

Законодавством встановлено випадки обов’язкового призначення захисника. Це означає, що відмова підозрюваного, обвинуваченого, підсудного від захисника не може бути прийнята особою, яка провадить дізнання, слідчим, судом чи суддею [6]:

1) у спра-вах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років;

2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі та інші) не можуть самі реалізувати своє право на захист;

3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство;

4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передба-чає смертну кару;

5) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру.

Якщо, для участі у справі захисника, обраного підозрюваним, неможливе на протязі двадцяти чотирьох годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи підсудним, - на протязі сімдесяти двох годин, особа, що провадить дізнання, слідчий суд чи суддя відповідно повинні роз’яснити вказаним особам їх право запросити іншого захисника чи реально забезпечити їм таку можливість [6].

Оплата праці захисника як у випадку його участі у справі по призначенню, так і у випадку, коли підозрюваному, обвинувачуваному чи підсудному через малозабезпеченість юридична допомога надається безкоштовно, проводиться за рахунок держави.

Слід зазначити, що Правилами адвокатської етики встановлено етичні аспекти здійснення захисту за призначенням.

Безумовно, здійснення захисту за призначенням органів попереднього
слідства та суду у випадках, передбачених чиним кримінально-процесуальним законодавством, є важливим професійним обов'язком адвоката. Необгрунтована відмова від прийняття на себе захисту є неприпустимою.

Правилами адвокатської етики встановлено, що відмову слід вважати обгрунтованою тільки у випадках: [16]

1) коли адвокат через