У випадках, коли особа була засуджена до позбавлення волі умовно, з відстрочкою виконання вироку [2 ст.77 КК], або була звільнена з місць позбавлення волі умовно-достроково чи їй було відстрочено відбування покарання [2 ст.81 КК , ст.405 КПК ] і в період іспитового строку, відстрочки виконання вироку чи відстрочки відбування покарання або строку умовно-дострокового звільнення з місць позбавлення волі вчинила новий злочин, суд зобов'язаний призначити остаточне покарання у вигляді позбавлення волі і тоді, коли за останнім вироком призначаються більш м'які види покарання, ніж позбавлення волі. Застосування статей, [2 81 КК] в цьому випадку є неприпустимим. [10 c.282]

При постановленні вироків суди мають враховувати, що в разі вчинення засудженим до чи під час відбування позбавлення волі за злісне ухилення від відбування виправних робіт нового злочину, за який йому призначено покарання у вигляді позбавлення волі, остаточне покарання визначається з урахуванням покарання у вигляді виправних робіт, призначених за першим вироком, за правилами, передбаченими [2 ст.71 КК], тобто невідбута частина виправних робіт переводиться в позбавлення волі з розрахунку один день позбавлення волі за три дні виправних робіт, а потім проводиться складання

покарань. При цьому до невідбутого строку виправних робіт зараховується час перебування засудженого в місцях позбавлення волі за злісне ухилення від відбування виправних робіт з розрахунку один день позбавлення волі за один день виправних робіт.

Якщо постановою судді, що набрала законної сили, засуджений направлений для відбування позбавлення волі, призначеного вироком, виконання якого чи відбування покарання за яким було відстрочено, суд, призначивши покарання за новий злочин, зобов'язаний остаточно визначити покарання за кількома вироками. Якщо ж засуджений звільнений від покарання, то правила [2 ст.71 КК] не застосовуються.

2.3 Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом

Суд, враховуючи виняткові обставини справи та особу винного і визнаючи необхідним призначити йому покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перейти до іншого, більш м'якого виду покарання, може допустити таке пом'якшення з обов'язковим зазначенням його мотивів.

Згідно з законом суд може призначити покарання в межах санкції статті, нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перейти до більш м'якого виду покарання.[10 с. 305]

Призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду покарання, може мати місце лише за наявності виняткових обставин справи або виняткових даних про особу винного. У кожному такому випадку суд зобов'язаний в мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає винятковими, а в резолютивній частині послатись на застосування [2 ст.69 КК].

Строк покарання, призначеного судом із застосуванням [2 ст.69 КК], не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну межу відповідного виду покарання, тобто меншим трьох місяців позбавлення волі, двох місяців виправних робіт тощо.

При застосуванні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, до особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначити таке покарання за один із них або окремо за кожний і остаточно визначити покарання за правилами [2 ст.70 КК]. Застосування [2 ст.69 КК] щодо покарання, визначеного за сукупністю злочинів, є неприпустимим. Це правило стосується як основних, так і додаткових покарань.

Коли згідно з законом, за яким засуджується винний, призначення додаткового покарання є обов'язковим, незастосування його можливе лише за наявності умов, передбачених [2 ст.69 КК], з обов'язковим наведенням мотивів такого пом'якшення та з посиланням на цю норму закону в резолютивній частині вироку.

РОЗДІЛ 3 МЕТА ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

Проблема мети покарання є цікавою для багатьох вчених і філософів, які працювали в галузі кримінального права протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).

Серед абсолютних теорій покарання виділяють теологічні теорії, теорії матеріальної та діалектичної відплати. Представники абсолютних теорій не вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Тобто покарання призначається тому, що злочин вчинено, як у відплату за нього. Теологічні теорії (божої відплати), виходячи з того, що злочин є гріх, вважали за мету покарання очищення від цього гріха. Теорію матеріальної відплати розвивав Кант, діалектичної відплати – Гегель, ідеї яких мали суттєвий вплив на розвиток філософських та правових поглядів на протязі всього ХІХ століття, а в поєднанні з іншими трактовками – і у ХХ столітті. Так, наприклад, Кант розглядав покарання як матеріальну (реальну) відплату за вчинених злочин і тому відстоював необхідність закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга на різні строки, за образу — застосування заходів, які ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної (корисної) мети, наприклад, для того, щоб утримати інших членів суспільства від злочину, або для виправлення засудженного тощо. Серед відносних теорій найбільше розповсюдження набула теорія залякування (Бентам та ін.). Її і зараз дотримується багато криміналістів Англії та США. Модифікацією цієї теорії є