У країнах романо-германського права, де поняття юридичної техніки є практично загальновизнаним, воно має, проте, неоднаковий зміст. Західноєвропейські автори висловлюють різні погляди щодо цього. Одні з них вважають, що сфера юридичної техніки - це правотворчість і судочинство, де норми, вироблені наукою, знаходять своє тлумачення і застосування. Друга група авторів розглядає юридичну техніку, з одного боку, як деякий інтелектуальний різновид правотворчості, як розвиток концепцій, завдяки яким право неминуче набуває наукового вираження; а з іншого - як будь-яку роботу по логічній систематизації правових норм, що здійснюється спільними зусиллями доктрини і судової практики. Треті автори розуміють юридичну техніку як сукупність засобів і процедур, що мають забезпечити реалізацію цілей права і його захист. Четверта група авторів вбачає в юридичній техніці засіб переведення соціальних потреб на мову права, конструювання обов'язкових норм для підтримання порядку в суспільстві. Водночас деякі західноєвропейські автори взагалі заперечують необхідність самого поняття юридичної техніки, оскільки воно, як вони вважають, не с адекватним важливості і значенню права, „вульгаризує право як таке”.

У радянській правовій літературі, як відзначає Г.І. Муромцев, до 60-х років XX ст. публікації на дану тему характеризував „широкий” підхід до проблеми, позбавлений впливу офіційної правової доктрини. Ллє в 60-ті роки складається „публічно-правовий підхід” до цієї проблеми, коли поняття „юридична техніка” замінюється поняттям „законодавча техніка”, під якою мається на увазі сукупність прийомів і методів підготовки та видання найбільш досконалих за формою і структурою нормативних актів.

На думку вказаного автора, сучасна ситуація у сфері розробки проблем юридичної техніки характеризується як перехідна. Спостерігається, з одною боку, чітка тенденція до відмови від старих підходів, надання проблемі нового ракурсу, а з іншого - незавершеність процесу, що підтверджується, зокрема, відсутністю чіткої системи категорій для позначення юридичної техніки.

Очевидно, однак, що розуміння наукового поняття юридичної техніки мас здійснюватися шляхом діалектичного усвідомлення її як цілісності, що належить виключно до сфери публічного права, сфери юридичної діяльності, в її розвитку і суперечливості.

Юридична діяльність с специфічним видом соціальної, пов'язаної з правовим забезпеченням державного управління, що зводиться до реалізації державним апаратом законодавчої, адміністративної і правоохоронної функцій. У літературі запропоновано визначати юридичну діяльність як „об'єктивовану в офіційних актах, опосередковану правом, інтелектуально-вольову, управлінську, виробничо-трудову діяльність компетентних установ і організацій, що здійснюється у певних процедурно-процесуальних формах за допомогою спеціальних юридичних дій та операцій, способів і засобів, спрямовану на вирішення суспільних завдань і функцій і задоволення тим самим публічних і приватних інтересів” [5, c. 8].

Здійснення владної діяльності державним апаратом включає різноманітний зміст, у тому числі не позбавлено випадкового змісту, що виявляється як свавілля; останнє є передумовою виникнення особливої (правової) форми діяльності державного апарату, яка надає цій діяльності субстанціального характеру, значення юридичної діяльності, виступає як її необхідність. Вказаний субстанціальний характер юридичної діяльності передбачає підпорядкування багатоманітного змісту функцій окремих представників державного апарату їх єдності, визначаючи їх межі, міру діяння агентів публічної влади, виявляючи себе як суть і підстава цих діяльностей, виступаючи як щось стале в них, як їх закон. Цим моментом єдності я називаю нормативність як спосіб координації названих діяльностей, втіленням якої (нормативності) стає юридичний закон [16, c. 27].

Разом з тим юридичний закон („закон узагалі”) як нормативний спосіб санкціонування державою правил поведінки людей у цьому абстрактному вигляді не існує. У різних країнах він втілюється в різних видах нормативних актів, в яких вказані правила формуються в різноманітні юридичні норми, що відносяться до юридичного закону як частини до цілого. Лише в усій сукупності нормативних актів закон узагалі стає дійсним юридичним законом [16, c. 27].

Однак наявне буття окремих нормативних актів у відношенні до закону є чимось випадковим, тому різні юридичні норми можуть міститися в різноманітних нормативних актах, у тому числі таких, що суперечать один одному, виключаючи один одного повністю або частково. У сукупності нормативних актів може виявитися відсутність повністю або частково гіпотези, диспозиції чи санкції норми, що заперечує так чи інакше дійсність закону взагалі. Суттєвим недоліком правотворчого процесу, як відзначається в літературі, є відсутність єдиних критеріїв при виробленні та виборі форми нормативно-правових актів. Зокрема, не зовсім зрозумію, чому в одних випадках певне коло правових відносин регулюється законом, в інших — президентськими указами, урядовими постановами, відомчими нормативно-правовими актами, нормативно-правовими актами органів місцевого самоврядування. Протиборство закону та указу руйнує нормальне функціонування усієї системи чинних нормативно-правових актів. В одному випадку закон встановлює досить абстрактні принципи регулювання тих чи інших відносин, в іншому - законодавча деталізація зводиться до рівня відомчої інструкції. Як образно зауважують вчені, нормативно-правові акти сьогодні грають роль лебедя, рака і щуки.

Такий випадковий характер втілення юридичних норм у нормативних актах вимагає особливого способу здійснення юридичної діяльності, що падає останній характеру дійсно юридичної діяльності. Цим необхідним способом здійснення юридичної діяльності, тобто вироблення і реалізації юридичних норм, який забезпечує втілення зазначених нормах дійсного змісту закону, реалізацію юридичного закону як дійсного, і стає юридична техніка.

Як необхідний спосіб вироблення і реалізації юридичних норм в юридичній діяльності державного апарату юридична техніка