Зрозуміло, що юридична техніка буде різною для кожного з цих видів юридичної діяльності, оскільки вони передбачають різних конкретних суб'єктів цієї діяльності, особливі й завдання, засоби, продукти тощо. У зв'язку з цим юридична техніка поділяється на техніку нормотворення і нормозастосування, виступаючи як законодавча, адміністративна та правоохоронна техніка, що, в свою чергу, набуває різноманітних конкретних форм.

Отже, юридична техніка взагалі представляє необхідну складову єдиного процесу нормотворення і нормозастосування, в межах якого відбувається функціонування державного апарату будь-якої держави. Якщо розглядати, далі, нормотворчу діяльність державного апарату, то побачимо, що її необхідною складовою є нормотворча юридична техніка. Нормотворча техніка, представляючи спосіб вироблення юридичних норм, що формулюються в нормативних актах, підпорядковується, як було сказано, необхідності втілення у сукупності цих норм дійсного змісту юридичного закону як деякої нормативної цілісності, спрямованої на встановлення єдиного правопорядку в суспільстві. Таке цільове визначення нормотворчої техніки передбачає, що юридичний закон як нормативний спосіб закріплення правил поведінки людей повинен бути реалізований найперше в нормативних актах загального характеру, якими є закони держави, що в усій сукупності нормативно-правових актів виступають як особлива форма безпосереднього вираження юридичного закону.

Разом з тим, оскільки для дійсності юридичного закону недостатньо обмежитися його втіленням у юридичні норми лише на загальному рівні законів держави, а повинні відбуватися виявлення закону на рівні нормативної одиничності, конкретизація його в юридичних обов’язках, нормотворча техніка з необхідністю передбачає формування таких нормативних актів, в яких юридичний закон знаходить більш конкретне втілення, ніж у законах держави. Інакше кажучи, нормотворча техніка включає поряд з формуванням законів держави утворення сфери нормативних актів більш конкретного рівня, якими є підзаконні нормативні акти.

У зв'язку з ним постає досить актуальна для нормотворчої практики проблема визначения співвідношення законів держави та підзаконних актів. Невипадково цій проблемі присвячено значну кількість теоретичних робіт. Проте позитивне вирішення вказаної проблеми, як і багатьох інших, неможливе без усвідомлення загального поняття юридичної техніки, дослідження змісту і форм цього правового явища. Поза сумнівом, дана проблема стане найближчим часом предметом підвищеної уваги дослідників у галузі права.

Зупинимося ще на одному дискусійному моменті, який потребує вирішення, а саме: визначення місця юридичної техніки в системі юридичного знання, тобто віднесення її до практичної чи теоретичної галузі. В юридичній літературі не існує єдиної думки з цього питання. Одні автори вважають, що питання юридичної (законодавчої) техніки мають складати особливу юридичну науку, інші відносять ці питання до науки загальної теорії права, ще інші вважають, що законодавча техніка охоплює суто технічні моменти підготовки проектів нормативних актів, які мають прикладний характер. На думку Л. Успенського, юридична техніка цілком поглинає предмет загальної теорії права.

Б.В. Чигідін пропонує поділити усі наявні в юридичній літературі підходи щодо цього питання на три групи: 1) суто практичний підхід, згідно з яким юридична техніка розглядається винятково як практична діяльність, спрямована на вироблення тексту нормативно-правового акта; 2) суто науковий підхід, відповідно до якого юридична техніка є тільки наукою; 3) науково-практичний (методологічний) підхід, коли юридична техніка, з одного боку, розглядається як практична діяльність з оптимізації законодавства, а з іншого боку, як наукова дисципліна, що вивчає таку діяльність. Сам Б.В. Чигідін приєднується до останнього підходу, зазначаючи, що юридичну техніку не можна зводити ні до виключно практичної діяльності з оформлення проектів правових актів, ні до суто теоретичної проблематики. Юридична техніка — це єдність обох елементів, тобто єдність наукового і практичного (власне технічного) [26, c. 17-19].

1.2. Види юридичної техніки

Щодо видів юридичної техніки у літературі пропонуються різні класифікації. Наприклад, Г.І. Муромцев техніку, „що використовується виключно у сфері права”, поділяє на техніку правотворчості (законодавчу техніку), техніку правозасто-сування, тлумачення, техніку судової промови, допиту, нотаріальної діяльності і т.д. [24, c. 9]. В.М. Карташов поділяє юридичну техніку на правотворчу і правозастосовчу (правореалізаційну), інтерпретаційну і правосистематизуючу, судову і слідчу, прокурорську тощо. І. Биля називає такі види юридичної техніки: нормотворчу, техніку оприлюднення, техніку інкорпорації і консолідації, правозастосовну та ін. Однак, у таких переліках важко знайти єдиний критерій класифікації, до того ж вони не є вичерпними, а отже, не можуть вважатися логічно коректними.

Деякі автори чітко вказують на критерій, за яким виділяють види юридичної техніки. Так, С.С. Алєксєєв, зазначає, що юридична техніка класифікується: а) за видами правових актів, які обслуговуються даною сукупністю технічних прийомів і засобів на законодавчу (правотворчу) техніку і техніку індивідуальних актів; б) за змістом цих прийомів і засобів на засоби і прийоми юридичного вираження волі законодавця (або волі суб'єкта індивідуального акта) та на засоби і прийоми словесно-документального викладення змісту акта. Інші автори пропонують вичерпні переліки поділу юридичної техніки на види, чітко не визначивши при цьому критерій класифікації. Наприклад, А.І. Бобилєв розрізняє законодавчу, нормотворчу та судово-адміністративну техніку.

Відправною точкою при визначенні видів юридичної техніки є її дефініція як спосіб юридичної діяльності державного апарату. При цьому слід відзначити, що юридична діяльність як діяльність державного апарату з