наявність певних процесуальних механізмів;
принцип процесуальної рівності закріплює рівний пра-вовий процесуальний статус всіх членів суспільства, відсутність будь-яких форм обмеження процесуальних прав особи за ознаками соціальної, расової, національної, мовної, реліґіозної належності тощо;—
принцип юридичної відповідальності суб'єктів юри-дичного процесу за порушення процесуальних норм.
Крім загальноправових принципів юридичний процес здій-снюється із дотриманням загалькопроцесуальних принципів, серед яких можна відзначити:
принцип гласності юридичного процесу, що встанов-лює відкритість і прозорість юридичного процесу для членів суспільства;
принцип змагальності юридичного процесу, який полягає у доведенні і обгрунтуванні кожною особою власної точки зору;
принцип дотримання компетенції при прийнятті нормативних і ненормативних правових актів;
принцип юридичної сили і обов'язкового характеру прийнятих правових процесуальних актів;
принцип дії конституційного і судового контролю у процесуальній сфері;
принцип поєднання публічної і приватної ініціативи при порушенні юридичного процесу;
принцип оптимального поєднання одноособовості та колегіальності в юридичному процесі;
принцип оптимального поєднання усності і писемності юридичного процесу;
принцип особливого процесуального захисту соціально незахищених прошарків населення.
Разом із загальноправовими і загальнопроцесуальними принципами існують також принципи, притаманні окремим видам юридичного процесу. Наприклад, правотворчий здійснюється також за принципами: голосування; кворуму і більшості; поєднання відкритості і таємності голосування; пропорційності голосування кількості голосуючих; вищого і судового контролю за правотворчістю тощо. Правореалізаційному процесу притаманні принципи: строковості цього процесу; заборони бути суддею у власній справі; можливості судового і позасудового оскарження процесуальних актів; здійснення правосуддя тільки судом; незалежності судей та інших посадових осіб; неможливості існування декількох інстанцій з дублюючими повноваженнями; безперервності; об'єктивної істини; безпосередньості; відносності й допустимості доказів; забезпечення права на захист і юридичну допомогу; імунітет свідків, виконання правових процесуальних актів тощо.
Як зазначалось вище, відносини між людьми у суспільстві характеризуються різноманітністю, багатобічністю, складністю та ступеневістю. Відповідно процесуальні норми, вста-новлюючи правові процедури використання прав, виконання обов'язків, утримання від вчинення заборонених дій, накладення і понесення відповідальності, передбачають певні послідовності дій членів суспільства, які беруть участь у цих процедурах [19, с.86].
Послідовність у розвитку змісту юридичного процесу є найбільш характерною його ознакою і важливою особливістю. Послідовність є змістовною якістю процесу й означає наявність вимог суворої регламентації черговості дій, визначення того, що повинно бути зроблено спочатку, а що потім. Правильно обрана і здійснювана послідовність дій обумовлює та забезпечує досконалість, оптимальність і ефективність юридичного процесу. Навпаки, недостатність правової регламентації послідовності дій, а тим більше її відсутність, суттєво знижує якість юридичного процесу і, як наслідок, унеможливлює чи значно ускладнює використання членами суспільства своїх прав, виконання обов'язків, утримання від вчинення заборонених дій, накладення і по-несення відповідальності [14, с.49].
Послідовність здійснення членами суспільства дій, встановлених процесуальними нормами, знаходить свій вираз у стадіях юридичного процесу. Стадія юридичного процесу — це сукупність взаємопов'язаних дій членів суспільства, встановлених процесуальними нормами, які складають певну систему [11, с.42].
Розділ II
Вчені – цивілісти у класифікації юридичного процесу розділилися на дві сторони. Одна сторона вважає доцільно прийнятною ознако. При цьому за основу класифікацій беруть відповідні галузі матеріального права, що застосовується у діяльності конкретних органів держави. Тому й юридичний процес має такі види, як кримінальний, цивільний, адміністративний, господарський та конституційний. Але на думку інших вчених така класифікація не дає змоги установити функціональний зв’язок юридичного процесу з механізмом правового регулювання, а також уявити юридичний процес як систему.
Тому за функціональною ознакою виділяють такі види процесів, як установчий, правотворчий, правозастосовчий, судовий і контрольний, [21, с.268-270].
а) Правотворчий процес
1. Правотворчий процес - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що складається з системи дій по підготовці, твердженню й офіційному оголошенню нормативно-правових актів. Вона виражається насамперед у тім, що має на меті створення і підтримку системи права в належному стані, що відповідає потребам правового регулювання на відповідному етапі розвитку суспільства.
Спонукальними обставинами правотворчого процесу безпосередньо висувають об’єктивну потребу в правовому оформленні відповідних суспільних відносин, а також прояву права правотворчої ініціативи.
Правотворчість (нормотворення ) необхідно розглядати в межах більш широкого поняття – правоутворення (або формування права) і не ототожнювати з ним.
Правотворчість — офіційна частина правоутворення, спрямована на оформлення моделей поведінки, правових статусів індивідуальних і колек-тивних суб'єктів права; самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень) правоутворення.. ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоч з ініціативи може початися правотворчість.
У процесі правоутворення йде визрівання відповідних нормативних рішень. Перш ніж почнеться правотворчість, у суспільстві має виникнути мотив про необхідність регулювання певної сфери громадського життя або внесення змін у її регулювання. Правотворчість починається тоді, коли приймається державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, наприклад: закону.
Останній рівень правоутворення є рівнем правотворчості.
Правотворчість (англ.. legislation) — правова форма діяльності держави і громадянського суспільства по встановленню, зміні і скасуванню правових норм, зовні виражених у джерелах (формах) права: нор-мативно-правових актах, правових прецедентах, правових звичаях, нормативно-правових договорах та ін.; полягає в їх підготовці, ухваленні, опублікуванні і систематизації [29, с.184].
Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм, тобто моделювання суспільних відносин, які з позицій держави або громадянського суспільства є припустимими (бажаними) чи необхідними (обов'язковими або забороненими).
Ознаки правотворчості:
здійснюється уповноваженими суб'єктами: а) державою — безпосе-редньо шляхом формулювання або шляхом попереднього дозволу норм поведінки, що сформувалися в суспільстві; б) громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами (органами місцевого самоврядування; громадськими об'єднаннями; трудовими колективами);
виражається у встановленні (санкціонуванні, деталізації) нових. зміні діючих і скасуванню застарілих правових норм — на підставах, передбачених законом;
одержує завершення в письмовому акті-документі, що називається нормативно-правовим актом, а також у