закритого типу та інших, їх посадових осіб);
6) трудових колективів (колективні договори й угоди).
Визнання безпосередньої законотворчості громадянського суспільства (народу) як самостійного виду є умовним, оскільки референдум (народне голосування) — лише заключний етап законотворчості, на якому відбувається затвердження закону. Процес його прийняття (обговорення, доробки) здійснюється, як правило, у представницькому державному органі. Громадянам на референдумі пропонується лише сказати: «так» чи «ні».
Водночас завдяки референдуму народ виступає самостійним суб'єктом правотворчості, виражає свою державну волю, надає законо-проекту силу закону, який за своєю юридичною силою не поступаєть-ся законам держави. Факт участі громадян у референдумі є підставою для розгляду останнього як особливого демократичного виду право-творчості громадянського суспільства.
В Україні рішення, ухвалені всенародним референдумом (консти-туційним і законодавчим), мають найвищу юридичну силу і не потребують будь-якого затвердження. Вони служать правовою базою правотворчої і правозастосовної діяльності державних органів.
Судова правотворчість (англ. Legal legislation) є тією частиною судо-вої практики вищих судових інстанцій, яка існує у формі судових прецедентів, що створюються ними у процесі судового розгляду справ і тлумачення законів.
Система судових прецедентів виробляється в ході судового розгляду справ у касаційній інстанції (в Україні - Верховний суд).
2) винесення рішень Конституційним Судом у конкретній справі, які містять офіційне тлумачення закону, у результаті чого не лише скасовуються окремі законодавчі положення, але і встановлюються нові приписи нормативного характеру.
У цих випадках зростає самостійність суддів у трактуванні та утво-ренні права. Форма вираження в рішеннях, роз'ясненнях вищих судів є трохи іншою, ніж у нормах права, викладених у нормативно-правових актах. Проте у структурному відношенні вони складаються з тих же елементів - гіпотеза, диспозиція, санкція; їх дія поширюєть-ся на невизначене число випадків, на персонально не обмежене коло суб'єктів. Наприклад, своїм рішенням від 16.10.2001 р. Конституційний Суд України роз'яснив положення Конституції щодо внесення Вищою радою юстиції подання про призначення суддів на посади і тим самим створив додаткову норму: «Вища рада юстиції вносить подання Президенту України про перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років».
Зростанню ролі судового прецендентув Україні сприяють:
недосконалість законодавства (суперечності і прогалини в ньому);
відведення належного місця «третій владі» - судовій; наявність конституційного контролю, здійснюваного
Конституційним Судом (розробка принципових рішень, уточнення положень закону таким чином, що народжуються нові норми, так звані правові положення судової практики);
З) офіційне визнання прецедентів Європейського Суду з прав люди-ни. Прийняття Закону «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Першого протоколу і протоколів № 2, 4. 7 і 11 до Конвенції» (17.07.1997 р.) означає, що Україна визнала юрисдикцію Європейського Суду з прав людини щодо питань тлума-чення і застосування цієї Конвенції. Судові прецеденти, створювані Оєвропейсь- ким Судом з прав людини при вирішенні кожної конкретної справи, повинні слугувати джерелом (формою) права в Україні.
Правові позиції Консти-туційного Суду, викладені в мотивувальній частині його рішення, здобувають характер нормативності не нормативно-правового акта, а судового (конституційного) прецеденту завдяки своїй казуальності і процесуальному режиму провадження як і судові прецеденти.
Соціальне призначення прецедентів, створюваних Конституційним Судом:
забезпечувати відповідність державно-юридичного регулювання відносин тим змінам, що відбуваються в суспільстві, тобто обновляти цілі регулювання;
надавати домінуючого значення в державно-правовому регулюванні такій інтерпретації, яка об'єктивно здатна забезпечувати конкретні соціально значущі цілі, задовольняти потреби певної со-ціальної групи, тобто пропонувати нові засоби досягнення цілей регулювання.
б) Правозастосовчий процес.
Реалізація права — втілення правових норм і принципів у правомірній поведінці суб'єктів права, у їх практичній діяльності. її можна розглядати як процес і як кінцевий результат. Правозастовчий процес — здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владно-організуюча діяльність уповноважених державних органів, організацій і посадових осіб, яка полягає у реалізації ними правових норм стосовно конкретних суб'єктів і конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-правових рішень, з точки зору формальної логіки, це підведення, конкретного життєвого випадку під загальну правову норму і винесення на цій підставі акта застосування норм права. Регулювання з допомогою застосування права є під нормативним [22, с.96].
Ознаки:
1) має владний характер, оскільки це діяльність компетентного органу посадової особи, проте владно-організуюча діяльність здійснюється лише в межах наданих повноважень. Серед органів, то застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції— суди (загальні, господарські (арбітражні), адміністративні та ін.). Наприклад, лише в судовому порядку можливе безперечне списання (стягнення) засобів з рахунків юридичних і фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності;
має індивідуалізований, персоніфікований характер, оскільки являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної пра-вової ситуації на основі норм права, тобто полягає у «прикладанні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин:
має процедурно-процесуальний характер, оскільки є своєрідним процесом — офіційним порядком дій, що складається з низки послідовних дій;
має творчий, інтелектуальний характер, оскільки це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій;
здійснюється на основі норм права. При цьому розуміння норми права; конкретного випадку с одним і тим же розумовим актом, результатом якого виступає конкретизуюча норма;
має юридично оформлений характер — завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків — письмового), який називається актом застосування норм права або правозастосовним актом [15, с.74-76].
Правозастосування полягає:
- в наділенні одних учасників правовідносин суб'єктивними правами і покладання на інших юридичних обов'язків;
- у вирішенні спору про право — про наявність або міру суб'єктивних прав і юридичних обов'язків:
- у визначенні міри юридичної відповідальності правопорушника.
В залежності від суб'єктів і процедури правозастосування розрізняють три форми застосування права: судову, управлінську, адміністративну.
Функції застосування права можна розділити у такий спосіб:
Загально - соціальні |