Використання землі як просторово-операційної бази пов'язане з розміщенням на відповідних земельних ділянках виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, формуванням систем розселення, розміщенням населених пунктів та забезпеченням їх сталого розвитку.

Основний Закон країни встановлює, що реалізація права власності на землю здійснюється відповідно до закону. Тим самим Конституцією закріплений примат повноважень Верховної Ради України як законодавчого органу в правовому регулюванні земельних відносин насамперед відносин земельної власності. Здійснення земельної реформи в Україні передбачає в першу чергу докорінне реформування відносин власності на землю.

Конституція України чітко не визначила форми власності на землю, хоча по суті структурно закріпила приватну, комунальну і державну власність на землю. У зв'язку з цим можна вирізнити дві основні форми земельної власності – суспільну (або публічну) та приватну. Крім того, у складі суспільної (публічної) власності на землю самостійне місце займають державна та комунальна власність на цей об'єкт природи.

Основне завдання суспільної (публічної) власності на землю полягає в тому, що вона забезпечує та обслуговує земельні інтереси суспільства в цілому або ж його окремих частин – територіальних громад. Приватна ж власність на землю спрямована перш за все на забезпечення та обслуговування земельних інтересів громадян та недержавних і некомунальних юридичних осіб.

Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю набувається та реалізується його суб'єктами відповідно до закону. Отже, суб'єктивне право власності на землю виникає і реалізується на підставах та у порядку, визначеному Земельним кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Підставою виникнення права власності на землю є юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення такого права. До юридичних фактів, на підставі яких виникає, наприклад, право приватної власності на землю, належать: рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові у приватну власність; цивільно-правова угода; успадкування земельної ділянки та ін.

Реалізація права власності на землю пов'язана із здійсненням його суб'єктами наданих їм прав та виконанням покладених на них обов'язків. З цією метою в земельному та цивільному законодавстві передбачені норми, які визначають обсяг прав та обов'язків власників земельних ділянок [58, c. 63].

Права власника земельної ділянки – це сукупність наданих йому законом суб'єктивних правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, які складають зміст права власності.

Поряд з цими правомочностями законодавство закріплює суб'єктивні права та юридичні обов'язки власників земельних ділянок, які випливають із зазначених правомочностей та конкретизують їх.

Реалізація громадянами, юридичними особами та державою, власниками землі та конкретних земельних ділянок своїх власницьких правомочностей, а також здійснення прав і обов'язків власника щодо землі відбувається у межах відповідних правовідносин.

Межі здійснення права власності на землю визначаються колом покладених законодавством на власників земельних ділянок обов'язків щодо раціонального використання та охорони земель.

Гарантування права власності на землю – одна з важливих функцій держави. Конституція покладає на державу обов'язок забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності (ст. 13), проголошує непорушність права приватної власності та закріплює положення про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї власності (ст. 41). Саме в цьому полягає сутність гарантій права власності.

Забезпечення гарантій прав на землю та невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом, – важливі принципи, на яких базується земельне законодавство.

6) визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності (статті 14,41);

7) економічної багатоманітності, права кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42). Конституція України містить цілу низку норм, які, однак, не є систематизованими в окремий конституційно-правовий інститут, але утворюють у сукупності певну системно-структурну єдність.

Незважаючи на економічні доктрини та національні особливості їх втілення в правові форми функціонування економічних відносин, ринкова економіка базується на економічній багатоманітності з особливим акцентом на розвиток приватної власності на засоби виробництва, на свободі конкуренції і ціноутворення, ефективному механізмі державного регулювання економічних процесів. Рушійною силою ринкової економіки відповідно є підприємництво, як безпосередня, самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку [41, c. 11].

Таким чином, положення ст. 42 Конституції України системно пов'язані зі ст. 15 Конституції України щодо засад економічної багатоманітності; ст. 16 Конституції України щодо найважливішої функції держави – забезпечення економічної безпеки України; а також статтями 13 та 14 Конституції України щодо закріплення права власності на природні ресурси, які є одним із найважливіших засобів виробництва. Безпосередній, органічний зв’язок реалізація конституційного права на підприємницьку діяльності має зі ст. 41 Конституції України щодо змісту та форм права власності, непорушності права приватної власності; ст. 43 Конституції України про право на працю та ст. 54 Конституції України щодо гарантій свободи творчості та захисту прав інтелектуальної власності. Саме реалізація права власності шляхом використання її об'єктів у підприємницькій діяльності як капіталу та реалізація права на працю, як обов'язкового фактора виробництва і відповідно ринкових економічних відносин, права на творчу діяльність і