Водночас органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність (ст. 52 ГК). Відповідно до ст. 8 ГК, держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання.

3. Відповідно до ст. 55 ГК суб’єктами господарювання визнаються господарські організації; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

ГК детально регулює порядок утворення, державної реєстрації та припинення діяльності суб’єктів господарювання.

4. Стаття 8 Закону України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. запровадила обов’язкову державну реєстрацію для всіх суб’єктів підприємницької діяльності. При цьому, на жаль, була слабко забезпечена характерна для цивілізованої ринкової економіки публічність відомостей державної реєстрації.

Кодекс передбачає забезпечення принципу публічності державної реєстрації і, відповідно, обов’язковість опублікування факту й основних відомостей державної реєстрації в спеціальному додатку до газети „Урядовий кур’єр” та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта господарювання.

5. Кодекс систематизує і визначає специфіку правового становища суб’єктів господарювання, їх організаційно-правові форми, основні засади здійснення ними господарської діяльності та особливості окремих їх видів, оскільки чинне українське законодавство передбачає численні організаційно-правові форми підприємництва й правові режими (титули) майна, а також інші вимоги, що висуваються до підприємців [14, c. 116].

Легалізувавши господарські товариства однойменним законом і повернувши виробничим кооперативам притаманні їм риси, законодавець залишив традиційну для адміністративно-командної економіки фігуру унітарного підприємства, передбачивши можливість закріплення за ним майна на одному з трьох основних правових режимів – праві власності, праві повного господарського відання, праві оперативного управління. При цьому зміст двох останніх режимів, похідних від права власності, розкрито лише щодо державних підприємств, казенних підприємств та державних установ.

На практиці всі правові режими широко використовуються в приватному секторі економіки, оскільки законодавець не забороняє цього робити. Однак часто власник користуючись вже згаданою прогалиною законодавства фіксує в статуті підприємства лише вигідні для нього положення щодо похідного від права власності правового режиму, на якому майно закріплюється за підприємством.

Існують навіть випадки, коли власник закріплює за створеним ним підприємством, в тому числі дочірнім, своє майно на праві користування (з відповідною фіксацією в статуті підприємства), позбавляючи тим самим кредиторів останньої можливості задовольнити свої законні вимоги за рахунок майна підприємства [31, c. 23].

Крім господарських товариств і виробничих кооперативів, вітчизняний законодавець створив своєрідну організаційно-правову форму – колективне підприємство (ст. 23 Закону “Про власність”, абз. 3 ч. 1 ст.2 Закону “Про підприємства в Україні”), в тому числі колективне сільськогосподарське підприємство – КСП (Закон України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”). Їх правове становище, по-перше, подібне до виробничого кооперативу, а по-друге, воно недостатньо врегульоване законодавством, що дозволяє створювати колективні підприємства, які одночасно поєднують риси різних господарських організацій – виробничого кооперативу, товариства з обмеженою відповідальністю, повного товариства тощо.

Природно, що розібратись із тонкощами правового становища зазначених суб’єктів важко навіть кваліфікованому юристові, не кажучи вже про дрібних підприємців, засновників та учасників невеликих підприємницьких організацій.

З огляду на наведені тут обставини, проблема уніфікації основних вимог до суб’єктів господарювання та їх організаційно-правових форм є злободенною для України. ГК визначає основні засади господарювання, а саме: *

вичерпний перелік організаційно-правових форм здійснення господарської (в тому числі підприємницької) діяльності; в приватному секторі економіки (включаючи й колективне підприємництво за участю приватних осіб) цей перелік обмежується господарськими товариствами й виробничими кооперативами; *

легалізацію господарського товариства (акціонерного, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю) у складі одного учасника, якщо спеціальний закон не передбачає іншого щодо певних сфер господарської діяльності (банківської, страхової тощо), або певних видів суб‘єктів, що функціонують у таких організаційно-правових формах (наприклад, фондові біржі); при реєстрації такого товариства його єдиний засновник має надати гарантії щодо повної сплати статутного фонду товариства; *

визнання в приватному (включаючи й колективну форму власності) секторі економіки лише одного основного правового режиму майна для суб‘єктів підприємницької діяльності – права власності, й додатково – права користування [10, c. 59].

5. В кодексі чітко прописані правові засади діяльності акціонерних товариств, зокрема, найбільш болючий для українських підприємств процес відчуження акцій закритих акціонерних товариств.

ГК визначає, що акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватись шляхом підписки, купуватись та продаватись на біржі. При цьому акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства (ст. 81 ГК).

6. Основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їхня господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права – право господарського відання, право оперативного управління, а також право оперативного використання майна.

На основі права оперативного використання майна господарську діяльність здійснюють відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарської організації, які не можуть мати статусу юридичної особи і реалізують свою господарську компетенцію в межах статусу, визначеного господарською організацією, до складу якої вони входять (статті 133, 138 ГК).

7. ГК передбачає такі основні види господарських зобов’язань, як: –

майново-господарські (виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона має вчинити певну господарську дію на