Але промислово-фінансові групи не є юридичними особами та не реєструються в установленому законом порядку (це прямо зазначено у ч. 4 ст. 125 ГК України).

Можна було б припустити, що промислово-фінансові групи відносяться до учасників відносин у сфері господарювання, але серед таких вони не зазначаються (ст. 2 ГК України). Виходить, що промислово-фінансові групи (ПФГ) не є учасниками відносин у сфері господарювання, не є суб'єктами господарювання, взагалі – "випали" зі сфери господарських відносин [14, c. 27].

Тепер проаналізуємо законодавчо закріплене поняття та види підприємств. Так, ГК України у ст. 63 встановлює види та організаційні форми підприємств. Перше запитання, яке може виникнути, це в чому ж різниця між «видом» та «організаційною формою» – ці поняття законодавець намагався розмежувати, але зробив це зовсім невдало [40, c. 10-11].

На нашу думку, організаційні форми і види – це синонімічні поняття. До речі, визначення організаційної форми, а точніше організаційно-правової форми існує як нормативно визначене: "Організаційно-правова форма – це розмежування суб'єктів господарювання в залежності від їх структурної будови, господарської діяльності та форми власності".

Ст. 63 ГК України вказує, що залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника (п. 4 ст. 63 ГК України).

Якщо унітарне підприємство створюється одним засновником, і як різновидом його є підприємство приватної власності, то як тоді розуміти положення п. 1 ст. 113 ГК України, яка вказує, що "Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці" (п. 1 ст. 113 ГК України)?

Виходить, що приватне підприємство може бути і унітарним, і корпоративним, в залежності від складу учасників?

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/ або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб (п. 4 ст. 63 ГК України).

Знову ж таки, зауваження подібного типу. Якщо до корпоративних підприємств відносяться господарські товариства, то як розуміти положення п. 2 ст. 114 ЦК України, що "Господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником"?

Виходить, що товариство може бути і унітарного типу. Тоді яке ж воно "товариство"? ГК України у ст. 79 зазначає, що "У випадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника". Але таких випадків у ГК України немає.

Декілька слів стосовно строку позовної давності у договорах перевезення. Так, згідно з ЦК України "до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів)" (ч. З ст. 925 ЦК України), у свою чергу ГК України, врегульовуючи порядок вирішення спорів щодо перевезень, встановлює, що "для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк" (ч. 5 ст. 315 ГК України) [42, c. 378].

У правозастосовній діяльності юристів виникає логічне запитання: яким нормативним актом керуватися? Адже відносини між юридичними особами регулюються ЦК України (ст. 2), у свою чергу ГК України є спеціальним нормативним актом щодо регулювання відносин між юридичними особами - суб'єктами господарювання.

На жаль, однозначної відповіді у даному випадку дати не можна. Можливим є лише вказати, що якщо у відносинах перевезення бере участь фізична особа, то необхідно застосовувати норми Цивільного кодексу України, хоч це і так очевидно, а якщо сторонами є юридичні особи, то застосовуються норми ГК України. Виникає питання: для чого таке складне домислювання норм права, які навпаки повинні вносити ясність і чіткість у врегулюванні певних відносин?

Наступний момент стосується недосконалої юридичної техніки при нормативному регулюванні відносин матеріально-технічного постачання та купівлі-продажу у ГК України. Так, відповідно до ст. 264 ГК України: "Матеріально-технічне постачання та збут продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у інших суб'єктів господарювання здійснюються суб'єктами господарювання шляхом поставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу" (ч. 1 ст. 264).

Але у Господарському кодексі України нормативно не врегульовані відносини купівлі-продажу між суб'єктами господарювання. Виходить, що суб'єкти господарювання можуть укладати між собою виключно правочини "матеріально-технічного постачання та збуту". Крім того, зазначимо, що термін "збут", крім назви ст. 264 ГК України, більше ніде не застосовується. А