Регулятивні ознаки, узагальнені нами, характеризують місце і значення принципів у механізмі правового регулювання земельних відносин, основні особливості земельного права як галузі права. Тобто на відміну від статусних ознак, які характеризують загальну значимість цих принципів, регулятивні ознаки обмежуються характеристикою дії принципів у сфері земельно-правового регулювання, не виходячи за її межі. Однією з таких властивостей принципів є їх нормативно-регулятивний характер. Це означає, що принципи земельного права беруть участь у регулюванні земельних відносин, однак з вищих позицій, ніж земельно-правові норми. У цьому плані нормативно-регулятивний характер принципів тісно переплітається з такою їх ознакою як вища імперативність.

Проте не варто забувати, що між принципами земельного права та земельно-правовими нормами існує тісний взаємозв’язок, незважаючи на відмінність у рівнях, позиціях, з яких вони здійснюють регулювання земельних відносин. Саме завдяки нормам принципи знаходять своє втілення в нормативно-правових актах і стають нормами-принципами.

Отже, нормативно-регулятивний характер принципів земельного права проявляється з одного боку, у врегулюванні земельних відносин з вищих позицій, ніж норми права, а з іншого боку, засобом такого регулювання є ті ж земельно-правові норми. З цього приводу Г. А. Волков дослідивши основні підходи І. А. Ігнатієвої, І. О. Краснової, Г. В. Чубукова з даного питання, зробив слушний, на нашу думку, висновок про те, що норми-принципи (як результат взаємодії принципів і норм земельного права) виступають носіями цілей і завдань земельного права, необхідними правовими засобами їх досягнення [112, с. 20].

Системотворчість є ознакою принципів земельного права, яка характеризує їх, як юридичну базу для групування земельно-правових норм у інститути. Зокрема, закріплений у п “г” ст.5 ЗК України принцип забезпечення гарантій прав на землю став юридичною основою для групування норм, які визначають гарантії земельних прав, в інститут гарантій прав на землю, відображений у Розділі V ЗК України. Принцип раціонального використання та охорони земель, закріплений у п. “г” ЗК України, обумовив об’єднання однорідних земельно-правових норм в інститут управління у галузі використання та охорони земель (Розділ VII ЗК України) і т.д.

Принципи земельного права також лежать в основі земельної правотворчості (у т.ч. й законотворчості), визначаючи її напрями та порядок здійснення. Зокрема, у п.5 та п.7. ст.92 Конституції України закріплено принципи виключного законодавчого визначення засад використання природних ресурсів та виключно законодавчого визначення правового режиму власності (у т.ч. і права власності на землю) [ ]. Ці принципи встановлюють, що використання природних ресурсів та право власності на них повинно врегульовуватись на вищому рівні правоутворення, тобто на законодавчому рівні. Пріоритет законодавчого регулювання земельних відносин закріплено і в п. “а” ст.6 ЗК України, за яким до повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин [ ].

Отже, у галузі земельної правотворчості принципи земельного права проголошують пріоритет законодавчого (а не підзаконного) регулювання земельних відносин. Це, на нашу думку, є цілком обґрунтованим, оскільки, по-перше, закони мають вищу юридичну силу у порівнянні з підзаконними нормативно-правовими актами, а, по-друге, земля, відповідно до ст.14 Конституції України та ст. 1 ЗК України, є основним національним багатством. Це означає, що його правовий режим як основного національного багатства має визначатись на конституційному і законодавчому рівнях правотворчості. Проте, всупереч цьому, як було встановлено при дослідженні особливостей законодавчого закріплення принципів земельного права на сучасному етапі, зберігається висока питома вага підзаконних нормативно-правових актів, а отже – підзаконної нормативної правотворчості.

Принципи земельного права обумовлюють процес реалізації (у т.ч. й застосування) земельно-правових норм, а з іншого боку, сам процес право реалізації (у т.ч. й правозастосування) обумовлює появу тих чи інших принципів. Останні виявляються завдяки юридичній практиці. Приклади цього можна знайти, аналізуючи практику реалізації і застосування правових норм. Прикладом впливу принципів на процес застосування правових норм є п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 р. № 7, за яким “суд”, розглядаючи позови про захист прав власників земельних ділянок і землекористувачів, повинен перевіряти законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення (викупу) її в позивача в установленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його незаконність”. [113, с. 330]. У даному випадку посилення дії загально правового принципу законності та галузевого принципу забезпечення гарантій прав на землю покликане сприяти вдосконаленню юридичної практики з питань захисту земельних прав та забезпечувати відповідність рішень держаних органів місцевого самоврядування чинному законодавству України.

У п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок” від 4 жовтня 1991 р. №7 зазначено, що “при вирішенні спорів про припинення прав власності громадянина на будинок у зв’язку з вилученням земельної ділянки, на якій він знаходиться, суди повинні мати на увазі…, що право вибору виду компенсації належить власнику. Зокрема, вилучення для державних або громадських потреб земельних ділянок, наданих громадянам України, проводиться після виділення за їх бажанням місцевою радою рівноцінної земельної ділянки… і відшкодування в повному обсязі всіх інших збитків”. [114, с.153]. Отже, в основу вдосконалення юридичної практики з питань вилучення земельних ділянок, на яких знаходяться будівлі, для державних чи громадських потреб покладено