Таким чином, механізм призначення Прем'єр-міністра забезпечує узгодження і взаємодію законодавчої та виконавчої гілок влади.

Після згоди Верховної Ради щодо призначення Прем’єр-міністра, Президент видає відповідний указ. Прем’єр-міністр після призначення представляє пропозиції Президентові України про структуру та склад Кабінету Міністрів. На підставі цього подання Президент видає указ про призначення до складу Кабінету Міністрів, бажано списком, з наведенням посад усіх його членів.

Відповідальність в цілому Кабінету Міністрів перед Президентом України настає у випадку прийняття ним рішення про припинення повноважень Прем’єр-міністра. Внаслідок цього Прем’єр-міністр зобов’язаний невідкладно подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів. Відставка уряду обов’язкова у разі прийняття більшістю конституційного складу Верховної Ради резолюції про недовіру Кабінету Міністрів по результатах розгляду за пропозиції не менш як однієї третиною народних депутатів. Після цього Прем’єр-міністр невідкладно подає Президенту України заяву про відставку Кабінету Міністрів. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів, згідно ст.87 Конституції, не може розглядатися Верховною Радою більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення програми діяльності уряду.

Слід зазначити, що такий механізм кадрового призначення фактично унеможливлює застосування Прем'єр-міністром важелів прямого впливу (крім дисциплінарної відповідальності) на діяльність Кабінету Міністрів. Безпосередній вплив здійснює Президент України. Крім того, відповідальність осіб за неналежне виконання службових обов’язків політична (звільнюється з посади Президентом), а не адміністративна.

Серед принципових засад діяльності виконавчої влади, які виведені у Концепції адміністративної реформи, є незалежність здійснення функцій та повноважень від органів законодавчої і судової влади у межах, визначених Конституцією і законами України. Однак, за діючим механізмом кадрового призначення, контролю виконання управлінських рішень, забезпечення незалежності майже не можливе. Крім того, визиває сумнів щодо визначення (за Концепцією) вищих посад в ключових органах виконавчої влади як політичних. Адже головне призначення органів виконавчої влади – впроваджувати закони, реалізувати державну політику в області фінансів, цін, податків (ст. 116 Конституції України). До того ж, ст. 37 Конституції визнає недопущення створення і діяльності організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влад, виконавчих органах місцевого самоврядування, чим закріплюється незалежність виконавчої, судової влад від впливу політичних партій і рухів. Закріплюючи партійність вищих посад, уявляється сумнівною реалізація прав і свобод громадян. Адже саме на реалізацію виконавчою владою призначення демократичної правової держави, забезпечення прав і свобод громадян вказано у Концепції адміністративної реформи.

Наступним питанням аналізу системи органів виконавчої влади є питання повноважень Кабінету Міністрів щодо центральних і місцевих органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів спрямовує, координує і контролює діяльність міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, які йому безпосередньо підпорядковані. Кабінет Міністрів затверджує положення про центральні органи виконавчої влади, чисельність працівників апарату і розмір асигнувань на утримання зазначених органів із державного бюджету у межах виділених на це коштів, здійснює добір керівних кадрів, їх підготовку та перепідготовку, призначає та звільняє з посади заступників керівників, затверджує та припиняє повноваження членів колегії міністерств, державних комітетів, заслуховує звіти керівників центральних органів виконавчої влади. У здійсненні кадрової політики відносно центральних органів виконавчої влади Кабінет Міністрів діє відповідно вимогам жорсткої управлінської вертикалі, чіткої підпорядкованості нижчих органів вищим. Відносини Кабінету Міністрів з обласними та районними державними адміністраціями мають функціональний характер – підзвітність і підконтрольність адміністрацій не поширюється на ту частину повноважень, що делегована їм відповідними обласними, районними радами.

Примірний перелік структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій розробляє і затверджує Кабінет Міністрів. Вищий орган затверджує положення про підрозділи державних адміністрацій, кількісний склад працівників, витрати на їх утримання. Як показує практика, доцільним є подання пропозицій щодо організації управління адміністрацій Головою держадміністрації. Існує низка проблем, які повинні вирішуватися держадміністраціями на усіх рівнях. Крім того, кожний регіон має свої особливості територіального розвитку і, таким чином, держадміністрації повинні враховувати ці специфічні боки функціонування. Тому доцільною була б розробка і впровадження типової організаційної структури управління держадміністрацією. А перелік функціональних обов’язків та відділів, які виконують специфічні для кожного регіону функції, ініціювався б керівниками виконавчих органів на місцях.

Аналіз повноважень органів виконавчої влади на місцевому рівні дозволяє зробити такі висновки.

Діяльність обласних та районних адміністрацій характеризується дуалізмом – з одного боку, вони підзвітні та підконтрольні адміністраціям вищого рівня та Кабінету Міністрів, з іншого – обласним та районним радам у частині делегованих їм повноважень. Формування адміністрацій проводиться виконавчими органами вищого рівня. На них не впливають представницькі органи – відповідні ради. Виходячи з того, що фактично державну політику здійснюють органи виконавчої влади, а на діяльність Верховної Ради значною мірою впливає Президент України, формування державної політики відбувається “зверху”, хоча формально ініціюється через представницькі органи.

Органи місцевого самоврядування складаються з рад та відповідних виконавчих органів, які виконують, в основному, функції організаційного забезпечення діяльності рад на усіх рівнях. Виконавчі повноваження здійснюють місцеві державні адміністрації, які підпорядковуються безпосередньо органам виконавчої влади на вищому рівні управління. Таким чином, виконавчі повноваження здійснюють органи, які фактично відірвані від представницьких органів і являють собою самостійну гілку державної влади. За таких умов постає необхідним нормативне врегулювання діяльності місцевих державних адміністрацій шляхом прийняття відповідного закону про місцеві державні адміністрації, у якому були б врегульовані питання щодо статусу місцевих державних адміністрацій, їх повноваження, місце у системі органів державного управління, статус службовців. Щодо останнього, доцільним було б прийняття відповідного закону про статус працівників органів