Структура апарату управління зазнала певних змін внаслідок дії Указу Президента України “Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України” [32]. Відповідно до цього нормативного документу утворено, перетворено, перейменовано чималу кількість органів виконавчої влади – Державних комітетів, департаментів, Головних управлінь. Ліквідовано два комітети у зв'язку із передачею повноважень відповідним міністерствам – Державний комітет нафтової, газової та нафтопереробної промисловості (Міністерству енергетики), Державний комітет України з питань державних секретів та технічного захисту інформації (Службі безпеки). Національний аудиторський комітет ліквідовано. Порівняльний аналіз структур центральних органів виконавчої влади до прийняття Указу Президента та після прийняття дозволяє зробити висновки що громіздкість, зумовлена галузевим принципом побудування та наявність органів, які дублюють повноваження, не усунені.

Так, умовно, господарський блок органів виконавчої влади складають: Міністерство економіки, Міністерство вугільної промисловості, Міністерство енергетики, Міністерство промислової політики. Беручи до уваги, що вугільна промисловість знаходиться у глибокій кризі і необхідне її реструктурування, а Міністерство економіки і Міністерство промислової політики, вважається, виконують аналогічні обов’язки, доцільним було б формування замість означених – управлінь та міністерств, окрім Міністерства енергетики – Міністерства з реструктуризації. Крім того, незрозумілим постає виділення в окремий орган Національного агентства з управління державними корпоративними правами поряд з Фондом держмайна тому, що корпоративні права здійснюються щодо державного майна. У зв’язку з цим доцільним було б розширення повноважень Фонду держмайна наданням повноважень щодо управління державними корпоративними правами із створенням відповідного підрозділу усередині організаційної структури Фонду.

Причини негараздів між населенням та державною владою, у першу чергу, з її виконавчими органами як тими, що впроваджують державну економічну політику, складаються не тільки з невпорядкованості дії державного апарату, але й з невизначеності державної політики економічних та соціальних перетворень. Темпи та невизначеність реформування у різних напрямках соціального розвитку і, насамперед, в економічному житті країни значно ускладнили процес державного управління. Зменшуючи сектор державної економіки (казенні підприємства, а також організації, установи щодо яких держава здійснює управління корпоративними правами), з одного боку, але по інерції керуючи лише державним сектором, з другого боку, державний вплив на хід соціально-економічних процесів значно знизився. Імперативний характер економічного реформування і обмеження кола об’єктів управління призвели до того, що новостворені структури приватних підприємств, акціонерних товариств, громадян-суб’єктів підприємницької діяльності зі своїми проблемами залишилися майже без уваги з боку захисних механізмів держави. Первинним завданням виконавчої влади не було забезпечення збалансованого розвитку усіх секторів економіки та запобігання перекосів у розвитку виробництва, науково-технічного потенціалу країни. Крім того, некерованість соціально-економічними процесами не знизилася порівняно з періодом стагнації. Як наслідок – послаблення бюджету держави.

З метою відродження авторитету держави, її спроможності впливати на соціально-економічний розвиток суспільства необхідно вирішення проблеми відновлення зв’язків народу та державної влади, насамперед, виконавчої. На першому місці повинно знаходитись питання щодо зближення структурної політики у соціально-економічній сфері, з одного боку, та структурної політики в організації системи виконавчої влади, з другого.

Перша проблема пов’язана з визначенням та розробкою єдиної лінії управління органами виконавчої влади соціально-економічними процесами розвитку суспільства. Це означає розробку та впровадження стабільної структурної політики, заснованої на досконалому обліку динаміки усіх складових економіки, науково-виробничого потенціалу. Структурна політика повинна здійснюватися у межах єдиної політики, відповідної інтересам та цілям суспільства.

Структурна політика у системі та діяльності виконавчої влади повинна забезпечувати повний контакт державної влади з економікою, соціальною сферою і складатися з того, щоб відповідні органи змогли знайти вірні методи взаємодії із структурами суспільства. У цьому зв’язку доцільним буде визначення елементів структурної політики, серед яких можливо виділити такі:

- економічна політика, метою впровадження якої є активне вирішення державою економічних проблем країни. Для цього основну увагу, виходячи із специфічних боків розвитку країни, доцільно приділити створенню виробничої основи сучасного рівня шляхом протекціоністської політики щодо вітчизняного товаровиробництва (що, у свою чергу, пов’язано із визначенням доцільних, щодо забезпечення національної безпеки, вітчизняних виробництв, визначенням збиткових виробництв і проведення щодо останніх політики реструктуризації), формування фінансових механізмів, ринку, сприяння залученню інвестицій;

- створення високих сучасних технологій;

- гуманітарна політика, в якій основний наголос робиться на забез-печення державою реалізації інтересів людини і громадянина.

Друга проблема є комплексною і складається з формування структур органів виконавчої влади. Вирішення цієї проблеми залежить від того,

- наскільки чітко визначений і збалансований організаційно-правовий статус органу у системі органів;

- чи легітимною є мета створення, завдання та функції органу;

- наскільки доцільно встановлені повноваження та відповідальність щодо здійснення функцій;

- наскільки ефективний порядок формування структури органу та процесу прийняття рішень.

Сучасний стан системи органів виконавчої влади можливо охарактеризувати як кризовий тому, що інститути держави не виконують свої функції у повному обсязі, стають пасивними, майже не впливають, а, іноді, дестабілізують процес розвитку суспільства. Одним із шляхів виходу з кризового стану може бути розробка альтернативних моделей розвитку системи виконавчої влади.

Основу першої моделі складає трактовка виконавчої влади з позицій суто владних, організаційних, розпорядчих. Органи виконавчої влади широко використовують методи примусу для дотримання закону. Це забезпечується не тільки силою суду, а й силою механізму адміністрування. Орієнтація на цей тип побудування системи виконавчої влади, як показує досвід розвитку суспільства, призведе до такого типу державності, коли будуть розвинені форми політичного, військового, адміністративного примусу – тобто до тоталітаризму, автократії, поглиблення конфліктів між органами виконавчої влади.

Інша модель