Далі наступила епоха панування церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли із закінченням можливості вільно викладати свої переконання та критично відноситись до досягнутого. Пануючим стало вчення про те, що все дано людині від Бога, а в основі злочину лежить або зла воля, або призначене від Бога - злий дух, який поселився в нього.

В цей час звертають на себе увагу позиції каноністів та середньоосвідчених криміналістів. Без сумніву, їх досвід повчальний.

Каноністи рішуче заперечували смертну кару, на перший план ставили таку мету покарання, як виправлення злочинців, і здавалось, у своїх вченнях не звертали увагу на ідею відплати. Навіть релігія, на їх думку, не повинна охоронятись стратою. Проте на практиці пізніше запанував погляд, за яким церква не має права застосовувати страту, але так право може бути їй надано владою у випадках вивчення тяжких злочинів.

У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХУ-ХУІІ сторіччя) криміналістичні ідеї почали надходити від філософів та письменників, інших осіб.

В “Утопії” Томаса Мора знову висловлюється думка щодо попередження злочинності. Він звернув увагу на те, що при незмінності причин, що

породжують злочинність, незмінними будуть і наслідки, породжувані цими причинами.

Тренсія Бекон акцентував зусилля на удосконаленні законів, оскільки вважав що легальна форма нерідко прикриває один із видів насильства або охороняє брехню та жорстокість.

З ХУІІІ сторіччя починається бурхливий розвиток вчень про злочин та реагування на нього. Особливе значення мали роботи Монтеск’є та Беккаріа.

Шарль Монтеск’є розвивав ідею закономірного розвитку всього в світі, у тому числі людських дій, та вимагав від законодавця рахуватись із “загальним духом свого народу”. Він, до речі вимагав точного визначення кола державних злочинів і писав, що відсутність тут точності є достатнім для перетворення правління в деспотичне.

Чезаре Беккаріа у книзі “Про злочин та покарання” (1794 р.,), яка стала першою в історії спеціальною працею на цю тему, зазначив: “Закони є умови, на яких люди, які до цього існували незалежно та ізольовано один від одног, об’єднались у суспільство. Не можна надіятись на суттєве покращення моралі, якщо політика, що проводиться у моральній галузі не опирається на вічні почуття, які властиві людській природі. І будь-який закон, що йде у розріз з цими почуттями, неминуче зіштовхнеться з протидією, яка у кінці кінців виявиться сильнішою”. Беккаріа писав, що “ Ще ні одна людина не пожертвовала безкорисно навіть частиною власної волі, тільки необхідність примушувала її це робити. При цьому державі жертвувався лише той необхідний мінімум волі, який був необхідний, щоб спонукати інших захищати його. Сукупність цих мінімальних частин і складає право покарання”.

Про причини злочинності та заходи боротьби з нею писали також Лок, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Бентам та інші філософи, відмічаючи соціальну невлаштованість суспільства та нобхідність попередження злочинності.

У той же час, практика боротьби зі злочинністю фактично виходила із розуміння злочину як прояву вільної волі злочинця, яку називали “злою волею”, і обмежувалась тільки застосуванням встановлених законом покарань до осіб, винуватих у вчиненні конкретних злочинів. Це впливало із так званої класичної школи права. Як писав професор С. В. Познишев, “…Прихильники класичного спрямування вважають, що наука кримінального права повинна вивчати злочин і покарання лише як юридичне явище, має бути суворо юридичною наукою.

У кінці ХУІІІ сторіччя найбільш поширеним напрямкам класичної школи був так званий метафізичний .

Найвизначнішими представниками метафізичного напрямку були автори кантианської та гегельянської шкіл. Чисті метафізики та метафізики історико-філософського плану намагались побудувати систему вічного природного кримінального права, спираючись на ідеї абсолютної справедливості. Проте існувала третя різновидність даного напрямку, яка вилилась у подальшому в плозитивізм, основна ідея якого зводилась до того, щоб від спроб знайти “природнє кримінальне право” перейти до розробки позитивного кримінального законодавства.

Вже вищеописане було тільки передісторією кримінології, так як ще не визріли умови, які сприяли її розвитку. Але головне було зроблено: кримінологія народжувалась як наука.