Однак, хоча у кримінальному законодавстві України наявне чітке визначення бандитизму, це не означає, що воно є  достатньо простим для практичного сприйняття. Навпаки, з кримінально-правової точки зору, кваліфікаційний склад бандитизму характеризується великою неоднозначністю. Якщо, на перший погляд, з такими складовими цього злочину як суб’єкт (осудна фізична особа віком понад чотирнадцять років), суб’єктивна сторона (лише прямий умисел), об’єкт (громадська безпека) все є відносно зрозумілим, то об’єктивна сторона злочину виявляється набагато складнішою. Насамперед, виникають питання стосовно моменту, з якого злочин можна вважати закінченим. Наприклад, у разі з процесом організації банди теоретично можуть бути запропоновані два варіанти вирішення цього питання:

а) достатньою підставою для притягнення такого організатора до кримінальної відповідальності за ознаками ст. 257 КК України – Бандитизм –  слід вважати будь-яку фактичну дію (підбір кандидатур майбутніх членів банди, акумуляція грошових коштів, розробка ієрархічної структури банди, розробка внутрішнього “кодексу честі” і т. ін.);

б) достатніми підставами для притягнення слід вважати тільки ті реальні дії, які фактично призвели до організації банди.

До речі, саме такою є офіційна позиція Верховного Суду Російської Федерації. [8] А якщо зазначені дії не призвели до організації банди, то такі дії потрібно кваліфікувати як замах на бандитизм або взагалі не можна вважати злочинними (якщо тільки вони не містять у собі складу іншого злочину). Це питання викликало різні точки зору ще за радянських часів. Так, С.В. Дьяков  у своїй книзі “Відповідальність за державні злочини” у 1988 р. відстоював іншу точку зору: на його думку, законодавець, ураховуючи підвищену небезпеку бандитизму, визначив діяння по відношенню до бандитизму закінченим злочином з моменту створення банди [9]. Але вважаємо, що, саме зважаючи на значну суспільну небезпеку бандитизму, більш логічним виявляється перший підхід, а саме: визнання того, що небезпечною є будь-яка дія, спрямована на створення банди чи злочинної організації, оскільки саме це сприйняття має більший превентивний вплив на запобігання зазначеному створенню.

Не з’ясованим чітко залишається також питання щодо закінченості чи незакінченості складу бандитизму у разі участі у  банді. А саме: що слід вважати за участь? Загальною на сьогодні є думка, що за участь слід визнавати вже згоду суб’єкта на членство у такій організації, на прийняття на себе відповідної ролі й поінформованість інших членів (або, принаймні, вищого керівництва) злочинної організації стосовно такої згоди, що дає їм можливість розраховувати на участь суб’єкта [10]. Цієї думки також дотримуються В.В. Сташис і С.І. Тихенко ]. Адже сам факт того, що суб’єкт не відмовився від такої участі і цим дав підстави іншим членам організації розраховувати на його підтримку, що тільки сприяє розвитку такої організації, є  дуже суспільно-небезпечним фактом. Але, враховуючи ту обставину, що з практичної точки зору процесуальне право на існування має лише факт, який можна довести, слід враховувати, що відсутність будь-якої реальної дії стосовно участі у бандитизмі зводить нанівець можливість доведення слідством факту такої участі. Потрібно зважити і на те, що висловлена згода на участь у діяльності банди може не завжди відповідати реальним намірам того, хто погоджується. Така згода може бути дана під тиском з боку інших членів банди або ж висловлена у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння і т. ін. Зважаючи на це, можна запропонувати альтернативну думку стосовно встановлення критеріїв визначення факту участі у банді: участю у банді варто вважати таку ситуацію, коли особа, надавши згоду на участь у банді, своїми реальними діями, спрямованими на допомогу банді у вчиненні нею злочинів, довела готовність дотримуватися своєї згоди.

Хоча однією з головних кваліфікуючих ознак бандитизму є  спрямованість його мети на напад, винними у бандитизмі визнаються не лише ті учасники банди чи злочинної організації, які фактично брали участь у цьому нападі. Ієрархічна структура побудови банди може передбачати різний розподіл функцій між її членами, і таким чином далеко не всі вони можуть бути потрібними для фактичного вчинення нападу. Інші учасники можуть здійснювати підготовку злочину, забезпечувати прикриття і т. ін.

Загальним підходом судової системи України у вирішенні цього питання є те, що, зважаючи на спільну мету всіх членів, їх взаємну координацію, загальне бажання вчинити той чи інший злочин, всі вони як учасники єдиної організації визнаються винними у бандитизмі [12]. Проте, не існує єдиної думки відносно того, чи варто розцінювати банду або злочинну організацію як окремий груповий суб’єкт злочину, чи варто будь-яку організацію розглядати з точки зору діяльності її членів у співучасті. Першопричиною цих роздумів є досить високий рівень науково-правової розробки і регламентації питань співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві України. П. Фріс у своїх дослідженнях доходить до висновку, що, з об’єктивної точки зору, організована злочинність повністю охоплюється поняттям складної форми співучасті, але, виходячи з суб’єктивної сторони злочину, надто стійкий рівень взаємозв’язків між членами груп виводить її за межі правовідносин стосовно співучасті. Автор навіть веде розмову про необхідність у зв’язку з цим виділення у структурі співучасті нової форми – мафіозної організації [13]. Ця точка зору