З обгрунтуванням теорії правової держави виступив І.Кант. "Держава, - відмічає він, - це об'єднання багатьох людей підпорядкованих правовим законам.” Суть держави, за Кантом, полягає у вищій степені узгодження з правовими принципами, і намагатися досягнути такої узгодженості нас зобов’язує розум через категоричний імператив.

Характеризуючи різного роду владу, Кант підкреслював, що правосуддя повинно здійснюватись судом присяжних, вибраним народом. Визначним в його теорії, що походить з ідеї народного суверенітету, є розділення законодавчої і виконавчої влади. “Республіканізм , - писав він, - це державний принцип відділення виконавчої влади ( уряд ) від законодавчої; деспотизм - принцип самовладного виконання державних законів, виданних ним самим; з цього виходить, що суспільна воля виступає в якості приватної волі правителя”. Стосовно законодавця Кант формулює наступний обмежувальний принцип його діяльності: те, що народ не може вирішити відносно самого себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу.

Якщо у Канта правові закони і правова держава - це необхідність, то в Гегеля вони - дійсність, тобто практична реалізація розуму в певних формах буття людей.

В ХХ ст. багато ліберальних авторів виступали проти Гегелівської філософії держави і права, кваліфікуючи її в якості однієї з теоретичних основ ідеології і практики фашизму, націонал-соціалізму і взагалі всіх різновидів сучасного деспотизму і тоталітаризму. Однак дійсний зміст Гегелівської концепції правової держави свідчить про помилковість і безпідставність подібних звинувачень.

Держава, відповідно Гегелю, це також право, а саме - конкретне право, тобто, по діалектичному трактуванню, найбільш розвинене і змістовно багате право, вся система права, що включає в себе визнання всіх інших , більш абстрактних прав - прав особистості , сім’ї і суспільства. З цією обставиною, що в діалектичній ієрархії прав держава як найбільш конкретне право є на вершині правової піраміди , пов’язане гегелівське звеличування держави над індивідумами і суспільством, возвеличування і ледве не боготворіння його в якості “ ходи бога по світу”. Все це підтверджує, що Гегель - етатист (державник). Але Гегель - правовий етатист, він стверджує , возвеличує і боготворить саме правову державу, він ставить в залежність права індивідів і суспільства ( не заперечуючи їх ) державі не як апарату насильства, а як більш високому праву - всій системі права. А “система права це царство реалізованої свободи”. Іншими словами, Гегель філософськи возвеличує державу як найбільш розвинуту дійсність свободи.

В конкретно-історичному плані Гегель як мислитель початку ХІХ ст. вважав, що ідея свободи досягла найбільшого практичного здійснення якраз в конституційній монархії, заснованій на принципі розподілу влад ( правителя, уряду, і законодавчої влади ). Належний розподіл влади в державі є, по Гегелю, “ гарантією публічної свободи”. З цих позицій він різко критикував деспотизм - стан безаконня , в якому особлива воля як така, чи це воля монарха, чи народу (охлократія), має силу закону або, правильніше, заміяє собою закон ”.

В цілому вся Гегелівська концепція правової держави прямо і однозначно направлена проти зловживання, безправ’я і взагалі всіх неправових форм застосування сили збоку приватних осіб, політичних об’єднань і владних структур. В гегелівському етатизмі дійсне бачення не ідеологічної підготовки тоталітаризму, а авторитетне філософське попередження про його небезпеку.

Звідси, звичайно, зовсім не випливає заперечення недоліків гегелівського етатизму (надмірне возвеличування держави над індивідами і суспільством в цілому і т.д.), зумовлених критичним відношенням Гегеля до ідеї народного суверенітету, до демократичних концепцій організацій і функціонування цивільного суспільства і держави , до цінностей ліберальної концепцій автономії особистості і т.д. Однак з точки зору ідей правової державності суттєво відзначити як правову природу Гегелівського етатизму , так і те , що визнаний ним принцип суверенності держави і державних форм, організації і здійснення публічної політичної влади є по сутті одочасно і правовою вимогою, що є необхідною умовою концепції і практики панування права і правової держави.

В загальному вигляді правову державу можна визначити як державу , в якій панує право. Згідно більш конкретного визначення правова держава - це правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади і її стосунків з індивідами як суб’єктами права.

До числа відмінних ознак правової держави як мінімум відноситься: верховенства правового закону, реальність прав і свобод індивідів, організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу розподілу влад. В змістовій площині цим ознакам відповідають три взаємопов’язані елементи , які в своїй сукупності висловлюють зміст і специфіку правової держави. Ці компоненти (елементи теорії і практики) правової держави умовно можна назвати так: власне правовий (або юридично-нормативний), ідивідуально-правовий (або компонент прав і свобод індивідів) і організаційно-правовий (або інституціонально-правовий).

Перший з названих компонентів є праворозуміння , в межах якого так чи інакше здійснюється розмежування між правом і законом. При цьому під правом розуміється особливий, незалежний від бажання законодавця соціальний феномен із своїми об’єктивними властивостями і регулятивним принципом , під законом - вся сукупність офіційно-владних постанов, загальнозобов’язальні акти і норми , наділенні примусовою (законною) силою.Таке розмежування здійснювалось і здійснюється як з суттєво-правових , так і з інших позицій. Головне для такого розрізнювання - визнання специфіки права , наявності у нього свого особливого принципу, його відмінності від інших регуляторів (морального ,