15

РОЗДІЛ 2.

ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЇ «НАКЛАДЕННЯ АРЕШТУ НА МАЙНО»

В юридичній літературі досить часто обговорювалися та обговорюються питання, які стосуються підвищення ефективності проведення такої процесуальної дії як накладення арешту на майно.

Аналіз поглядів науковців свідчить про різні спектри їхнього дослідження. Намагання одних зосередженні на визначення найбільш оптимального моменту, з якого можливе накладення арешту на майно[11, с. 5]. Погляди ж інших пов'язані з підвищенням якості професійного проведення даної процесуальної дії шляхом підвищення фахового рівня уповноважених осіб, які проводять накладення арешту на майно[12, с. 5]. Треті виступають за пошук нових джерел відшкодування завданої шкоди замість конфіскації майна[13, с. 140, 54]. Не зупиняючись на детальному аналізі наведених пропозицій, вважаю беззаперечними той факт, що запропоновані процесуалістами зміни в змозі підвищити ефективність діяльності органів дізнання і досудового слідства по відшкодуванню шкоди, заподіяної злочином.

Проте, не потрібно забувати, що накладення арешту на майно є досить важливою процесуальною дією, яка, як вже зазначалося в даній роботі, нерідко пов'язана з вторгненням в житло громадян, тим самим обмежуючи певні конституційні права цих громадян. Виходячи зі змін, які останнім часом вносилися до кримінально-процесуального законодавства, можна говорити про те, що процесуальні дії, які пов'язані з обмеженням конституційного права громадян на недоторканність житла, проводяться за рішенням суду. У даному випадку, при накладенні арешту на майно, обмежується не тільки конституційне право громадян на недоторканність житла (стаття ЗО Конституції України), але і їх право володіти і

16

розпоряджатися своєю власністю (стаття 41 Конституції України). Проте, діючий КПК не передбачає ні затвердження постанови для проведення арешту майна прокурором, ні відповідного рішення суду по цьому питанню. На мою думку, дана ситуація є досить серйозною прогалиною діючого законодавства, яка прямо порушує конституційні права громадян.

Цілком погоджуюся з думкою Р. В. Корякіна про те, що накладення арешту на майно, яке знаходиться в житлі громадян, повинно здійснюватися за рішенням суду[15, с. 104]. У свою чергу, підставою для винесення цього рішення повинна бути постанова органу дізнання чи слідчого. Що стосується узгодження названого документа з прокурором (по аначогії з пред'явленням про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту), то воно, можливо, є зайвим, зважаючи на неприпустимість подвійності процесуального порядку здійснення даної процесуальної дії. Необхідність отримання згоди прокурора при взятті особи під варту, на ній погляд, обґрунтовується реалізацією принципу змагальності. Так, в особі прокурора формується сторона обвинувачення, яка в подальшому відстоює перед судом необхідність обрання цього запобіжного заходу. Разом із стороною обвинувачення в судовому засіданні по розгляду питання про застосування до підозрюваного (обвинуваченого) як запобіжного заходу «взяття під варту», законом передбачено також участь захисника[2, ст. 165-2]. Дане положення свідчить про надання права сторонам відстоювати свою позицію з даного питання. їхня «змагальна» рівність реалізується шляхом надання доказів і доведенні перед судом своїх поглядів, що і утворює змагальний процес при вирішення питання про взяття особи під варту, на дотриманні якого наполягає Верховний Суд України[14].

Що ж до порядку ухвалення рішення про накладення арешту на майно (так само як і проведення обшуку в житлі або іншому володінні особи (ст. 177 КПК), примусової виїмки з житла (ст. 178 КПК), проведення огляду місця події в житлі (ст. 190 КПК), то обґрунтувати необхідність

17

узгодження даних процесуальних дії слідчого з прокурором, з позиції принципу змагальності - важко. Адже при ухваленні вказаних рішень судом, сторона захисту участі не приймає.

Суперечливою також є спроба обґрунтування необхідності узгодження з прокурором зазначених рішень і за реалізації функції прокурорського нагляду за законністю дій органів дізнання та досудового слідства. Аналіз положень Закону України «Про прокуратуру» дозволяє зробити висновок про те, що об'єктом закріплених в ньому дій прокурорського реагування, є виявлення випадків порушення законності при проведенні дізнання і досудового слідства. Інакше кажучи, наведена функція реалізується шляхом своєчасного реагування на вже існуючі порушення та вжиття щодо них заходів для якнайшвидшого їх усунення[15, с. 105]. Разом з тим, для республік колишнього СРСР традиційним поняттям прокурорського нагляду охоплювалися і контрольні функції, що полягають в перевірці, постійному спостереженні в цілях перевірки або нагляду. У свою чергу, зміст саме контрольних функцій, що реалізовуються під мотивом створення додаткових гарантій від необгрунтованого обмеження законних прав та інтересів громадян з боку посадовців, що здійснюють провадження у кримінальній справі, і визначали право прокурора давати санкцію на взяття особи під варту, проведення обшуку тощо[ 15, с. 105-106].

Реали ж сьогодення такі, що досудове слідство і дізнання як форми попереднього розслідування, знаходяться в полі зору не тільки прокурорського нагляду, але і судового контролю[\6, с. 33].

На мій погляд, необхідно зрозуміти, що судовий контроль не є конкурентом прокурорського нагляду, і не виключає останнього. Відповідно до завдань чинного законодавства, судовий контроль і прокурорський нагляд здійснюються з метою реалізації принципу законності, вони повинні діяти узгоджено, взаємно доповнюючи один одного. Проте, слід також усвідомлювати і неприпустимість

18

необгрунтованого дублювання контрольних та наглядових функцій. Життєві реалії, в яких функціонує правоохоронна система, підказують, що існуюче законодавче закріплення місця і ролі прокурорського нагляду над органами досудового розслідування, може бути відрегульовано і без обмеження законних прав та інтересів громадян. Як справедливо зазначив професор Чиркін В. Е., «прокурорський