завжди є посяганням на загальнолюдську мораль. Оскільки права людини — це своєрідний прояв і реалізація загальнолюдської моралі, вони, по суті, містять норми моралі.
Щодо здійснення прав людини завжди постає проблема державного, насамперед юридичного, тобто закріпленого у законі або в іншому державному акті їх забезпечення. Саме держава як єдиний офіційний представник усього суспільства може і зобов'язана «розподіляти» надані членам суспільства ті чи інші можливості. Отже, права людини — якщо мати на увазі їх використання, «реалізацію» — повинні так чи інакше набути й певних юридичних характеристик, наприклад: закріплення у конституції, забезпечення юридичними засобами здійснення, охорони й захисту. Ось що з цього приводу говориться у пактах про права людини:”Кожна Держава, яка бере участь у цьому Пакті, забов’язується вжити максимальних межах заходів щодо забеспечення поступового повного здійснення прав що визначаються у цьому Пакті, усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих законів” Ст. 2,1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні, культурні права..
Саме зв'язок прав людини з «юридичним», державним правом зумовлює єдність та взаємодію моралі й юридичних норм. А права людини і є визначальним критерієм моральності таких норм.
Крізь призму юридичної забезпеченості людських прав, зважаючи на ті чи інші її особливості, можна пояснити смисл словосполучення «права і свободи людини». І поняття прав людини, і поняття свободи людини відображають людські можливості. У цьому принципова спільність цих понять. Й однак це не цілком тотожні явища: вони розрізняються не так за своєю природою, як за способом здійснення, забезпечення. Права людини можуть стати здійсненними, як правило, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів» (наприклад, право на працю, на освіту). А свободи у багатьох випадках можуть бути здійснюваними і без такого «втручання» держави: її місія щодо них полягає в охороні, в непорушенні й захистові відповідних можливостей людини (свобода слова, свобода сповідування певного віровчення, свобода вибору місця проживання).Один із найважливіших принципів здійснення прав людини — вимога суспільно-відповідального їх використання усіма і кожним. Даний зв'язок полягає у тому, що здійснення людиною своїх прав має бути обмежене правами інших — таких самих з точки зору гідності — людей. Порушення цих меж вважається зловживанням правом; і тоді від людини можна зажадати відповіді: чому вона припустилася перевищення меж свого права? Інакше кажучи, її можна притягти до відповідальності. Отже, права людини під час їх здійснення завжди обмежуються правами інших людей, хоча на практиці встановити ці межі буває досить складно. За словами французького письменника Віктора Гюго, «усвідомлення права розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого». Міжнародні документи з прав людини говорять з цього приводу таке: “...кожна окрема людина, маючи обов'язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення і дотримання прав, визнанних у цьому Пакті” з преамбул Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права
.
Права людини торкаються різних аспектів її життя. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до уваги при забезпеченні, охороні й захисті прав. Тому поділ прав людини на певні групи має не тільки пізнавальне, але й практичне значення. Залежно від сфери суспільного життя, з якою вони пов'язані, права людини у вітчизняній юридичній літературі поділяються на фізичні (життєві), особистісні, політичні, соціально-економічні, культурні.
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, як це випливає вже з самих їхніх назв, запровадили іншу класифікацію, яка широко використовується у міжнародній практиці.
Згідно з цією класифікацією виділяються права людини:
громадянські, відомі у вітчизняній літературі як особисті (їх не слід ототожнювати з правами лише громадянина і певної держави — це, наприклад, право на життя, на свободу, особисту недоторканність, на свободу від посягань на честь, репутацію, право на сповідування релігії);
політичні (свобода слова, право на участь у політичному житті, право на створення асоціацій, право на участь в управлінні державою, суспільством);
соціально-економічні (наприклад, право на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, право на власність, право на соціальне страхування, право на створення профспілок);
культурні (право на користування надбаннями культури, свобода наукових досліджень).
Практичного значення може набувати у певних випадках і поділ прав людини залежно від того, чи можливе їх здійснення одноособовими діями людини, чи воно вимагає спільних дій групи носіїв даного права. Відповідні права звуться індивідуальними (наприклад, право на вибір місця проживання, на виховання власної дитини) та колективними (право на утворення громадських об'єднань, на проведення мітингів, демонстрацій).
З правами людини тісно пов'язані, проте не ототожнюються, права громадянина. Останні торкаються лише тих осіб, на яких поширюється громадянство, тобто особливий зв'язок між людиною і державою. Він полягає у специфічній взаємній відповідальності між ними: держава зобов'язана піклуватися про своїх громадян, хоча б де вони перебували, забезпечувати захист їхніх прав і свобод, а громадяни мають дотримуватися приписів, встановлених державою в інтересах усього суспільства.
Здійсненність прав людини визначається переважно їх юридичною забезпеченістю з боку держави. І саме громадянство слугує тим «каналом», посередництвом якого відбувається здійснення прав людини. В ідеалі права громадянина мали б співпадати із правами людини.Але історія знає й протилежні варіанти цього співвідношення, коли певні можливості людини спочатку були закріплені у державному законодавстві як права її громадян, а вже згодом відображались у міжнародно-правових документах як права людини.
Взаємопов'язаність прав людини і прав громадянина виявлялася, зокрема, у тому, що