За винятком допиту на очній ставці обвинувачені допитуються окремо один від іншого. Слідчий вживає заходів, щоб обвинувачені в одній і тій же справі не могли зноситися між собою (ч. 5 ст. 143 КПК). В усій повноті цей припис реально можливо виконати лише у разі тримання обвинувачених під вартою.

Допит починається із з'ясування анкетних даних обвинуваченого, частина яких має значення для кримінально-процесуальної кваліфікації діяння (вік, судимість, посадове становище) чи всієї процедури притягнення як обвинуваченого (депутатська недоторканність тощо). Обвинувачений не попереджається про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань або відмову від дачі показань, у зв'язку з чим він має право відмовитися давати показання і відповідати на запитання (ч. З ст. 142 КПК).

Заяву про відмову від дачі показань обвинувачений може зробити ще у момент ознайомлення з постановою про притягнення як обвинуваченого.

22

'І ч її

і Він не зобов'язаний мотивувати свою відмову, але частіше за все причиною

цього є незгода обвинуваченого з рішенням слідчого, викладеним у постанові. Інколи обвинувачений робить такий запис, посвідчуючи факт ознайомлення з постановою. Тому незалежно від категоричності відмови обвинуваченого давати показання і обставин, за яких така заява була зроблена, слідчий повинен почати допит, роз'яснивши обвинуваченому несприятливі наслідки його поведінки для нього ж самого. При цьому є недопустимим погрози обрати щодо обвинуваченого як запобіжний захід взяття під варту або вжиття інших заходів, що погіршують

і його становище, як «покарання за непокору. При повторенні відмови від дачі

1:1 * -1

: | показань слідчий записує це у протокол допиту і завершує допит.

При відсутності або нейтралізації вказаної конфліктної ситуації після ознайомлення обвинуваченого з постановою і роз'яснення йому прав, передбачених ст. 142 КПК, слідчий проводить допит у такій послідовності. Спочатку слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення (ч. 6 ст. 146 КПК). Ці лаконічні приписи деякою мірою доповнюються тими, які вказані у статтях 145 і 146 КПК.

Практика підтверджує доцільність поділу першого допиту обви-ті нуваченого на два етапи, що наочно відбивається і у протоколі допиту. На першому етапі з'ясовується лише ставлення обвинуваченого до висунутого проти нього обвинувачення. В зв'язку з цим обвинуваченому спочатку ставиться одне питання: «Чи визнаєте Ви себе винним у пред'явленому обвинуваченні?» Варіантів відповіді на таке запитання три: «Визнаю себе винним повністю», «Винним визнаю себе частково», «Винним себе не визнаю». Відповідь на це питання обвинувачений засвідчує своїм підписом, він може власноручно записати і саму відповідь.

Порубов Н.И. Допросв советском уголовном судопроизводстве. -Минск: 1973 .-23 7с.

23

Слід застерегти від негайного запису цієї стислої і, по суті, попередньої відповіді, оскільки зміст наступних показань може не підтвердити його відповідь про

||| визнання вини.

Доказове значення має не ставлення обвинуваченого до обвинувачення, а фактичні дані, які він викладає у своїх показаннях. Зміст цих показань не зводиться лише до тих даних, які цілком або частково спростовують обвинувачення. При всій значущості найважливішого кримінально-процесуального положення про те, що обвинувачений не зобов'язаний доказувати свою невинність, закон дає широкі права обвинуваченому для здійснення активного захисту від обвинувачення. Випадки, коли обвинувачений байдуже ставиться і до обвинувачення в цілому, і до тих даних, якими воно

|4 обґрунтовується, у практиці дійсно трапляються, але є винятком. Поряд з активним спростуванням обвинувачення достовірними фактами чимала частина обвинувачених вдається до неправдивих показань, залякування і прямого насильства щодо свідків і співучасників. З іншого боку, практикою багаторазово підтверджена і зовсім інша поведінка обвинуваченого (так зване «діяльне розкаяння»), коли він дає докладні показання не тільки про обставини вчиненого злочину, але також про мотиви, приховані цінності, дає докази власної винності і не просить поблажливості ні на слідстві, ні на суді. Незалежно від позиції обвинуваченого щодо пред'явленого обвинувачення —

Щ заперечення або визнання вини, в його показаннях виявляється достатньо

¦Щ :"

¦ Н -пі '

'! інформації, яка підлягає перевірці. Особливої уваги потребує заява про алібі, тобто посилання на перебування в іншому місці в той час, коли було вчинено злочин.

Перевірка показань обвинувачених провадиться і у ході їх допиту: ставляться уточнюючі запитання, пред'являються документи тощо. Показання обвинуваченого та відповіді на поставлені йому запитання викладаються від першої особи і по можливості дослівно (ч. З ст. 145 КПК). Крім того, відповідно до ст. 146 КПК обвинуваченому може бути надана можливість

і; написати свої показання власноручно; це особливо виправдано при допитах, які

'* потребують описування складних технологічних процесів.

24

У протокол необов'язково заносити всі питання, які ставив слідчий, оскільки зміст їх буває цілком зрозумілий з відповідей обвинуваченого. Однак, якщо запитання слідчого фіксується у протоколі, то воно повинно бути записане у тому формулюванні, в якому було поставлене.

Якщо у ході допиту робляться посилання на інші докази, у тому числі і на показання самого обвинуваченого, які він дав раніше, у протоколі необхідно досить повно вказати дані про джерела доказів, документи, предмети та ін. Оскільки до закінчення розслідування матеріали справи не систематизуються в остаточному вигляді, то при посиланні на раніше зроблені показання неможливо вказати, що вони знаходяться у певному томі, або послатися на посторінковий опис, як це робиться в обвинувальному висновку; у цьому разі вказується, що були зачитані показання особи, зроблені нею у певний день, дата якого зазначена у протоколі, а якщо пред'явлено документ, то вказується його найменування, дата складання і зміст зафіксованої