Порядок провадження, встановлений Указом від 20 березня 1985 р., характеризувався та-кими основними відмінами від раніше діючого:

строк провадження збільшувався до десяти днів;

орган дізнання позбавлявся права затримувати правопорушника в порядку ст.ЛОб КПК і застосовувати до нього запобіжний захід;

начальник органу дізнання після вивчення протоколу і матеріалів, визнавши можливим за-стосування до правопорушника заходів громадського впливу, за згодою прокурора міг відмови-ти в порушенні кримінальної справи і передати матеріали на розгляд товариського суду або ко-місії у справах неповнолітніх чи передати правопорушника на поруки трудовому колективу або громадській організації для перевиховання і виправлення;

справи про злочини, перелічені в ст.425 КПК, підлягали розгляду в суді не пізніш як у де-сятиденний строк з моменту надходження матеріалів до суду (до цього діяв п'ятиденний термін

10 розгляду таких справ) [13, 30 ].

У наступні роки протокольна форма досудової підготовки матеріалів продовжувала розви-ватись як в напрямку розширення переліку злочинів, у яких вона застосовувалась, так і в на-прямку удосконалення порядку її провадження. Основоположними в регламентації протоколь-ного провадження, зокрема, стали Указ Президії Верховної Ради У РСР від 18 березня 1991 р. "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу Української РСР, Положення про товариські суди Української РСР та Положення про комісії в справах неповнолітніх Українсь-кої РСР", Закони України від 16 грудня 1994 року "Про внесення змін та доповнень до Кримі-нально-процесуального кодексу України", від 21 червня і 12 липня 2001 р. "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України". Першим скасовувалось право начальника органу дізнання приймати рішення про відмову в порушенні кримінальної справи і направляти матеріали для застосування до правопорушника заходів громадського впливу (в порядку статті 13і КПК), другим - у виняткових випадках, в разі неможливості у десятиденний строк зібрати необхідні матеріали, прокуророві надавалось право цей строк продовжити, але не більш як до двадцяти днів. Законом від 21 червня 2001 р. прокурору приписано за матеріалами протоколь-ного провадження порушувати кримінальну справу, обирати щодо правопорушника в необхід-них випадках запобіжний захід, складати обвинувальний висновок і направляти справу до суду. В Законі від 12 липня 2001 р. визначено перелік злочинів (згідно з Кримінальним кодексом України від 5 квітня 2001 р.), за якими передбачено здійснення провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів [14, 40 ].

Не можна сказати, що запровадження протокольної форми досудової підготовки матеріа-лів беззаперечно сприймалось вченими-процесуалістами і працівниками-практиками, не викли-кало критичних зауважень з їхнього боку. З моменту її запровадження вона мала як прибічників (В.І.Басков, І.Д.Перлов, Б.А.Асрієв та ін.), так і противників (М.С.Строгович, В.М.Савицький та ін.). Ці критичні зауваження в основному були націлені на такі суттєві моменти протокольного провадження як засоби встановлення обставин вчиненого злочину та особи правопорушника, а

11

також порядок порушення кримінальної справи за матеріалами, підготовленими за протоколь-ною формою. Особливе несприйняття процесуалістів викликав покладений на суд обов'язок порушувати кримінальну справу за матеріалами, які надходили від органу дізнання. Цей обов'я-зок, на їхню думку, не є властивим для суду, не відповідає його суті і ролі в кримінальному су-дочинстві - він нівелює суд як орган правосуддя, перетворює його на звичайний "уламок" ви-конавчої влади [13, 11 ].

Першими зазначений недолік протокольної форми досудової підготовки матеріалів усуну-ли в Російській Федерації, де до листопада 1996 року порушення кримінальної справи, відмова в порушенні кримінальної справи при провадженні у протокольній формі також покладалось на суд. Статтю 418 КПК, яка встановлювала ці правила, Конституційний Суд РФ визнав як таку, що не відповідає положенням ст.120 і ч.З ст.123 Конституції РФ (Постанова від 28 листопада 1996 р. - ВКС РФ, 1996, №5). Федеральним законом від 22 жовтня 1997 р. "Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу РСФСР" ст.418 КПК виключена, при цьому одночасно внесені зміни і доповнення до ст.415 КПК (СЗ РФ, 1997, №46) [20, 99 ].

Прийнятими змінами і доповненнями визначено, що начальник органу дізнання, вивчивши протокол і приєднані до нього матеріали, за наявності достатніх підстав порушує кримінальну справу (крім справ про злочини, передбачені ст. 115-116, ч.і ст.129 і ст.130 Кримінального ко-дексу Російської Федерації) і формулює обвинувачення із зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає відповідальність за даний злочин, про що в протоколі робиться відпові-дний запис. Особі, стосовно якої порушена кримінальна справа, роз'яснюються суть обвинува-чення та її право знайомитися з усіма матеріалами кримінальної справи, мати захисника, заяв-ляти клопотання та оскаржувати дії органу дізнання. Про виконання вказаних дій робиться від-повідна відмітка в протоколі, копія якого вручається даній особі, після чого кримінальна справа направляється до прокурора.

У кримінальній справі, що надійшла, прокурор в строк, який не перевищує трьох діб, при-ймає одне з наступних рішень:

12 про направлення кримінальної справи до суду;

про направлення кримінальної справи для провадження дізнання або попереднього слідст-ва;

про закриття кримінальної справи.

Зазначений недолік протокольного провадження не був залишений без уваги і в Україні, щоправда, він був усунений значно пізніше, ніж в Російській Федерації. Законодавцями Украї-ни схожі радикальні зміни регламентації протокольного провадження здійснені лише