В ст. 35 Конституції України вказано, що держава визнає свободу віросповідання. Саме тому вона повинна бути відокремлена від церкви і не повинна втручатися в її справи, якщо мова не йде про порушення конституційних прав і свобод людини. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівні перед законом. Водночас церква не повинна брати на себе жодних державних функцій. Кожній людині гарантується свобода совісті, світогляду, внаслідок цього школа відокремлена від церкви.

Державна система освіти має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії. Зміст принципу свободи совісті знайшов відображення у спеціальному Законі України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991р. Закон підтверджує, що ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Закон гарантує нерозголошення таємниці сповіді. У Законі закріплюється рівноправність громадян незалежно від ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не зазначають. Релігійні організації діють на підставі своїх статутів (положень), які не повинні суперечити чинному законодавству. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

До групи політичних прав і свобод належать ті з конституційних прав, які покликані забезпечити реальне народовладдя, дійсну участь громадян в управлінні справами держави і суспільства. Ці права і свободи випливають з факту громадянства, природного правового зв’язку громадянина зі своєю державою, і у більшості випадків не належать іноземцям та особам без громадянства, які проживають на території відповідної держави.

Політичні права і свободи визначають можливості громадян брати участь у здійсненні влади, у керівніцтві державними справами та в суспільно-політичному житті. Певна термінологічна різниця між цими двома юридичними і філософськими категоріями полягає в тому, що права для своєї реалізації здебільшого потребують сприяння держави, а свободи здійснюються громадянами самостійно, і від держави вимагається лише не обмежувати можливості для реалізації цих свобод. За своїм призначенням усі політичні права і свободи можна поділити на 2 великі групи . Перша з них об’єднує права, покликані забезпечити громадянам можливість реальної участі в управлінні державними справами (право брати участь у всеукраїнському і місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатись до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб). До другої групи належать права, які забезпечують активну участь громадян у суспільно-політичному житті (право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу об’єднання у політичні партії і громадські організації, право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації).

Сьогодні повноцінне життя людини немислиме без права вільно висловлювати свої думки, своє переконання, без доступу до інформації. Без свободи слова неможливе існування демократії. У Конституції України записано: „Кожному гарантується право на свободу думки і слова,на вільне вираження своїх поглядів і переконань” Конституція України, ст. 34.

Свобода думки і слова – це можливість виражати власну думку, погляди і переконання в будь-якій формі, яка не заборонена законом, і таким чином впливати на суспільно-політичні процеси. Реалізація цього права має бути забезпечена відсутністю цензури. Свобода слова має слугувати захисту суспільства від держави, виступати посередником між владою і народом. До політичних свобод належить також можливість кожного шукати, одержувати і поширювати різноманітну інформацію. Але такі свободи покладають на кожну людину, особливо на журналістів, відповідальність за зміст інформації. Окрім того, свобода слова зв’язана з моральними цінностями, етичними нормами суспільства. Тому свобода думки і слова має обмеження, але лише такі, що записані в Конституції України, тобто в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя .

Конституція України посилається на закони, які мають регулювати здійснення свободи думки і слова та права на інформацію. В Україні такими законами є:

3акон України „Про інформацію” від 2 жовтня 1992р. Під інформацією даний закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Закон України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопада 1992р. Під друкованими засобами масової інформації (пресою) в цьому законі розуміють періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію.

Закон України „Про Національний архівний фонд і архівні установи” від 24 грудня 1993р. Національний архівний фонд України є складовою частиною вітчизняної і світової історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства.

Однією з гарантій політичної свободи думки і слова є свобода зборів, мітингів, демонстрацій, де кожна особа має право висловити власні погляди і таким чином реалізувати свої політичні права. Зміст цієї свободи полягає в тому, що кожна особа має право висловити свою думку та погляди не тільки за допомогою засобів