Основою кримінальної відповідальності в правовій державі, як це вважає ряд вітчизняних і закордонних юристів, покликані служити правовідносини. На одному їх полюсі — обов'язок особи понести або зазнати у зв'язку з скоєним злочином певні неприємні правові наслідки (бути визнаним судом винним, понести законне і справедливе покарання тощо); на іншому — право держави публічно засудити винного і законно, справедливо його покарати. Ці правовідносини відповідно до положень кримінального закону виникають відразу ж з моменту споєння особою злочину Ласов В.Е. Расследование преступлений, проблемы качества. – Саратов., 1998. – С. 120.

Проте воно, як і міра вини особи, що скоїла злочинне діяння, не лежить на поверхні: пошуки і встановлення обов'язків і прав учасників даних правовідносин часто вимагають чималої праці. Обов’язок суду встановити у кожному конкретному випадку наявність кримінально-правового відношення між державою і цією особою — іншими словами, встановити право держави на засудження і покарання винного і обов'язок останнього понести кримінальну відповідальність, тобто зазнати застосовані до нього заходи кримінально-правової дії. Таким чином, не суд, а закон покладає на винного кримінальну відповідальність. Суд же лише вирішує питання про те, чи покладена вона законом на певну особу і чи повинна вона за законом її нести. Вважати інакше — значить визнати, що суду належать повноваження законодавця. А це явно суперечить проголошеному Конституцією України принципу розподілу влади.

2. Підстави і порядок притягнення як обвинуваченого

Притягнення особи як обвинуваченого, як було вже відзначено — це не одномоментний акт, який, на думку деяких, зводиться всього лиш до винесення постанови, якою формулюється обвинувачення і відповідна особа визнається обвинуваченим, тобто одержує права і обов'язки обвинуваченого. Даний акт є сукупністю процесуальних дій, спрямованих на досягнення єдиної мети, а саме — формування законного і обгрунтованого обвинувачення, за умови забезпечення особі, що стала обвинуваченим, можливості захищатися всіма дозволеними законом способами і засобами. Як зазначають автори підручника „Кримінальний процес України” він включає в себе три групи дій:

Винесення постанови про притягнення як обвинуваченого.

Пред'явлення обвинувачення.

Роз'яснення і забезпечення обвинуваченому його прав Міхеєнко М.М., Нор В.Т. Шибіко В.П. Кримінальний процес України. Підручник для юридичних вузів. – К.: Либідь, 1992.

В цю сукупність дій як четвертий компонент слід було би включити ще й таку дію, як перший допит обвинуваченого, який згідно із законом повинен здійснюватись негайно після пред'явлення обвинувачення.

Процесуальні дії такого роду не тільки підпорядковані досягненню єдиної мети, але й настільки тісно взаємопов'язані між собою, що кожна наступна є логічним продовженням і завершенням попередньої. Не випадково законодавець відділив їх одну від одної досить короткими часовими інтервалами. Пред'явлення обвинувачення повинне відбутись не пізніше двох діб з моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого (ст. 133 КПК), і відразу ж, в ході пред'явлення обвинувачення, обвинуваченому повинні бути роз'яснені його права (ст.142 КПК). Вслід за цим закон (ст. 143 КПК) вимагає негайно допитати обвинуваченого.

Отже всі ці дії представляють собою досить струнку систему. І досить легко зрозуміти, що вони мають величезне значення для забезпечення правильного, нормального функціонування кримінального судочинства в цілому, для успішного вирішення всіх його задач. З винесенням постанови про притягнення особи як обвинуваченого вся діяльність органів розслідування набуває принципово інший якісний характер.

До того ж, коли ще немає обвинувачення і обвинуваченого (переслідуваної особи), така діяльність ще не набуває достатньо чітко вираженої спрямованості на переслідування, викриття, доведення винності певної особи або осіб в здійсненні злочину. В діях названих органів на даному етапі переважає пошукова спрямованість, підпорядкована головній цілі — знайти в досліджуваній події ознаки злочину, виявити особу або осіб, що підлягають кримінальному переслідуванню, зібрати і перевірити необхідні для цього дані і матеріали.

З моменту підписання постанови про притягнення як обвинуваченого в справі з'являється обвинувачення, яке визначає межі сформульованої в ньому правової суперечки про кримінальну відповідальність між державою і зазначеною в постанові особою, з'являється наділений широкими правами на захист обвинувачений, набирає повну силу функція кримінального переслідування і функція захисту проти обвинувачення, взаємодія між якими є головною пружиною, основною рушійною силою всього процесу, всього провадження в кримінальній справі.

Кримінальне переслідування — справа вельми серйозна і відповідальна. Воно, по суті, ставить під питання честь і гідність особи – найбільш важливі права і свободи людини і громадянина, а іноді і саме право людини на життя. Бути обвинуваченим, публічно переслідуваним —тяжкий тягар і сам по собі. Крім моральних переживань воно тягне за собою застосування до обвинуваченого різних заходів процесуального примусу, в разі обвинувачення в тяжкому злочині — аж до арешту, а для посадовця, за наявності відповідних підстав — також усунення з посади (ст. 147 КПК). Неправильне, помилкове переслідування та обвинувачення нерідко може обернутися для обвинуваченого і його близьких тяжкою бідою. Тому до законності і обгрунтованості рішення органу розслідування про притягнення особи як обвинуваченого пред'являються особливо підвищені вимоги. Постанова про притягнення як обвинуваченого, згідно закону, може бути винесена тільки „за наявності достатніх доказів”, причому вона неодмінно повинна бути вмотивованою (ст.ст. 131 і 132 КПК).

Закон прямо не розкриває поняття достатності доказів. Його суть можна розкрити, якщо звернутися до аналізу ряду статей КПК. Так, із змісту ст. 131 КПК видно, що жоден окремо взятий доказ, у тому числі визнання