Необхідно, однак, мати на увазі, що надання показів — це право обвинуваченого, а не його обов'язок. Тому обвинуваченого, на відміну від свідка і потерпілого, не можна перед допитом, а також в ході допиту попереджати про кримінальну або яку-небудь іншу (наприклад, адміністративну тощо) відповідальність за відмову від дачі показань, рівно як і за дачу завідомо неправдивих показань. Законодавство передбачає численні гарантії, що максимально захищають обвинуваченого від неналежних прийомів ведення його допиту. Недотримання цих гарантій розцінюється як істотне порушення права обвинуваченого на захист зі всіма випливаючими з цього наслідками. Зокрема, Пленум Верховного Суду України в постанові „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” роз'яснив, що відповідно до вимог ст. 63 Конституції особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а отже, вона не може бути змушена свідчити проти себе, членів сім'ї чи близьких родичів.

Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред'явленого обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз'яснити йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст.63 Конституції. Якщо під час проведення дізнання чи досудового слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.

Роз'яснити судам, що з урахуванням зазначеного конституційного положення члени сім'ї чи близькі родичі обвинуваченого, цивільного позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відповідальність за завідомо неправдиві показання Постанова Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 р..

Право обвинуваченого відмовитися від надання свідчень і не відповідати ні на які питання або відповідати на них суто добровільно повинне служити підставою для важливого положення, пов'язаного з умовами оцінки результатів його допиту. Стисло суть цього положення можна висловити так: при виникненні в суду сумнівів щодо добровільності даних обвинуваченим свідчень в ході досудового слідства або дізнання обов'язок доведення, що свідчення дійсно були дані добровільно, слід було б покладати на представника державного обвинувачення, а якщо він не бере участь в розгляді справи, то на органи, що здійснювали допит.

Суворе дотримання конституційних гарантій, а також передбаченого законом (ст. 143 КПК) достатньо раціонального порядку допиту дозволяє на добровільній основі одержувати від обвинуваченого і підозрюваного більш правдиві і більш об'єктивні свідчення.

Закон забороняє допитувати обвинуваченого в нічний час, крім випадків, що не терплять зволікання. Допит може проводитись в місці провадження досудового слідства, а при необхідності також в місці знаходження обвинуваченого. Обвинувачені, викликані по одній і тій же справі, допитуються порізно, при цьому повинні прийматися заходи, щоб вони не могли спілкуватися між собою. Якщо на момент допиту в справі бере участь захисник, то останній має право бути присутнім при допиті і з дозволу особи, яка проводить допит задавати обвинуваченому питання. Особа, яка проводить допит може відвести питання захисника, але при цьому зобов'язана занести відведене питання в протокол (ст. 48 КПК). В допиті обвинуваченого може брати участь прокурор. Він також має право проводити допит обвинуваченого особисто, як і будь-яку іншу слідчу дію.

Виклик обвинуваченого на допит здійснюється за правилами, передбаченими ст. 134 КПК. У випадку нез'явлення без поважних причин він може бути підданий приводу (ст. 135 КПК).

Обвинувачений, що з'явився або був доставлений примусово допитується за загальними правилами, існуючими для будь-яких допитів, за тими виключеннями, які властиві тільки допиту обвинувачених (специфічний предмет допиту, відсутність відповідальності за надання явно помилкових свідчень тощо). В юридичній літературі зазначається, що перший допит обвинуваченого можна умовно розділити на чотири частини:

Допит за анкетними даними.

З'ясування ставлення обвинуваченого до пред'явленого обвинувачення і бажання дати свідчення.

Свідчення по суті пред'явленого обвинувачення і відомих обставин по справі у формі вільної розповіді.

Відповіді обвинуваченого на поставлені питання і пояснення по пред'явлених доказах Порубов К.И. Допрос в советском уголовном судопризводстве. – Минск., 1973. – С. 211.

Перша частина (відразу ж після встановлення особи обвинуваченого) присвячується допиту за його анкетними даними (рік і місце народження, місце проживання, серія і номер паспорта, освіта тощо).

В другій частині з'ясовуються його відношення до пред'явленого обвинувачення і бажання дати свідчення. При цьому йому роз'яснюється його право відмовитися від надання свідчень, у тому числі право не свідчити проти самого себе, близьких родичів та членів сім’ї.

В третій частині обвинуваченому надається можливість у формі вільної розповіді висловити свої свідчення і дати пояснення з приводу пред'явленого обвинувачення, а рівне з приводу інших відомих йому обставин справи і наявних доказів.

В четвертій частині (після закінчення вільної розповіді) обвинуваченому, при необхідності, можуть бути задані питання, направлені на уточнення, доповнення і конкретизацію даних свідчень. При цьому можуть бути пред'явлені