Якщо провести порівняльний аналіз з аналогічним поняттям в кримінальному праві, то можна помітити, що там присутні такі мотиви, як користливість, ревнощі, кар'єризм, злість, помста і т.д., тобто, на відміну від цілей (нажива, підвищення по службі тощо), саме внутрішні спонукання особи зробити певні дії, а не які-небудь фактичні обставини. Саме мотив викликає і формує ціль, а не навпаки.

Е.М. Клюков відзначає, що в якості мотиву може виступити, наприклад, прагнення присікти подальшу злочинну діяльність. В такому разі, виходячи з вимоги закону вказати мотиви, в протоколі повинно вказуватись "прагнення присікти", а не фактичні обставини, що викликали це прагнення. Проте і такий запис не свідчив би про дійсну необхідність затримання.

Тому позиція УПК РУ представляється більш справедливою.

По УПК РФ (п.11 ст.5) "затримання подозреваемого"106 - це міра процесуального примушення, вживана органом дізнання, дізнавачем, слідчим або прокурором, на термін не більше 48 годин з моменту фактичного затримання особи за підозрою в здійсненні злочину. Інакше визначає затримання підозрюваного УПК РК (ч.1 ст.132): це міра процесуального примушення, вживана з ціллю з'ясування його причетності до злочину і дозволу питання про застосування до нього запобіжного у вигляді арешту заходу. Проте, очевидне, що ні в першому, ні в другому визначенні не позначено основний зміст даної міри примушення, яке, як ми відзначили вище, полягає в позбавленні обличчя особистої свободи. Слідуючи цим визначенням, під затриманням можна розуміти різні заходи процесуального примушення, вживані у відповідних умовах (по УПК РФ) або для вказаних цілей (по УПК РК).

Згідно МУПК, затримання в кримінальному процесі полягає в узятті особи під варту, доставлении його до органу дізнання або до органу, що веде кримінальний процес, і короткочасному утриманні під вартою в місцях і в умовах, визначених законом (ч.1 ст.159 МУПК). По УПК РБ, затримання - це фактичне затримання особи, доставление його до органу кримінального переслідування і короткочасного утримання під вартою в місцях і умовах, визначених законом (ч.1 ст.107). Проте і ці, майже тотожні визначення мають недоліки. Так, згідно правилу логіки, визначення не повинне "містити в собі круга".107 У визначенні, даному УПК РБ, присутнє порушення різновиду цього правила: визначальне поняття "затримання" є повторенням визначуваного. У визначенні, даному МУПК цей недолік відсутній, але при цьому говориться про доставлении узятої під варту особи до органу дізнання або до органу, що веде кримінальний процесс.108 Проте, представляється, що фактично позбавлене свободи особа, що імовірно зробила злочин, може доставлено до будь-якого органу кримінального переслідування, незалежно від того, здійснює він виробництво по кримінальній справі чи ні. В цьому сенсі позиція УПК РБ, на наш погляд, є предпочтительней.

Далі, і МУПК і УПК РБ користуються таким поняттям, як "захоплення лица".109 Згідно ч.1 ст.109 УПК РБ, захоплення особи - це дії громадян по затриманню особи, що зробила злочин, або для припинення злочину і для передачі його органу державної влади. Власне цей же сенс вкладає в дане поняття і МУПК (ч.1ст.161). Іншими словами, захоплення - це фактичне позбавлення волі особи, що імовірно зробила злочин, громадянами - так зване "цивільне задержание".110 В МУПК це поняття співвідноситься з "узяттям під варту", в УПК РБ - з "фактичним затриманням".

Оскільки, така дія, як "узяття під варту" ("фактичне затримання"), по-перше, означає акт, яким починається фактичне примусове позбавлення волі при затриманні (п.40 ст.10 МУПК), і, по-друге, здійснюється до, а не після доставления особи до органу кримінального переслідування (згідно визначенню ч.1 ст.159 МУПК), остільки воно скоюється до ухвалення розв'язання про карно-процесуальне затримання. Звідси, як нам представляється, не буде суперечності, якщо припустити, що "узяття під варту" включає і позбавлення волі громадянами, тобто "захоплення особи".

Своє визначення дає і УПК РУ (ч.1 ст.220): затримання полягає в короткочасному позбавленні волі особи, підозрюваної в здійсненні злочину, в цілях припинення його злочинної діяльності, запобігання втечі, заховання або знищення, ним доказів. Недоліком цього визначення, на наш погляд, є відсутність в ньому згадки про такі важливі етапи затримання, як "узяття під варту", і доставление до правомочного органу. Звичайно, на практиці можливі такі випадки, коли фактичне позбавлення волі співпадає з ухваленням розв'язання про процесуальне затримання, проте це відбувається далеко не завжди.

Закріплення у визначенні цілей затримання представляється позитивним моментом, оскільки саме вони (порядок може бути схожим) дозволяють відмежувати карно-процесуальне затримання від інших видів.

Карно-процесуальне законодавство Росії, Білорусі і Киргизськой республіки не містять визначення цілей затримання. Карно-процесуальний кодекс Казахстану визначає в якості цілей затримання - з'ясування причетності особи до злочину і дозволу питання про застосування до нього запобіжного у вигляді арешту заходу (ст.132 ч.1). На нашу думку, затримання тільки ради з'ясування причетності особи до злочину і рішення питання про застосування до нього запобіжного заходу, за відсутності бажання в затримуваної особи сховатися, продовжити злочинну діяльність або приховати (знищити) докази, не зовсім виправдано - ці питання цілком можна вирішити і не затримуючи особу, особу і місцезнаходження якого, відомо. Свобода ж повинна обмежуватися тільки тоді, коли без цього досягнення поставлених цілей неможливе. Тому позиція УПК РУ представляється більш справедливою.

Затримання повинне переслідувати наступні цілі: 1) негайне припинення його почалася або дійсно загрозливій початися злочинній діяльності, 2) оперативне запобігання заховання або знищення доказів, а