її явки з повинною. При цьому особу не може бути притягнуто до кримiнальної вiдповiдальностi, якщо вiд часу вчинення злочину минуло 15 рокiв i давнiсть не була перервана вчиненням нового злочину. Рiзнi точки зору висловлюються щодо питання, в яких випадках особу слiд вважати такою, що ухиляється вiд слiдства або суду [12,64,108]. Деякi автори вважають, що перебiг давностi зупиняється, якщо особа, будучи вiдомою правоохоронним органам, знає, що розслiдування у зв'язку з вчиненням нею протиправного дiяння ведеться i намагається уникнути притягнення до кримiнальної вiдповiдальностi ( ховається, мiняє мiсце знаходження i т.д.) [9]. На наш погляд, для визнання особи такою, що ухиляється вiд слiдства та суду,не обов'язково, щоб ця особа знала про проведення розслiдування. Якщо вона усвiдомлює суспiльну небезпечнiсть, кримiнальну протиправнiсть та карнiсть дiяння, яке вчинила i у зв'язку з цим, вдається до активних дiй з метою уникнути можливого слiдства i суду, слiд застосовувати правила зупинення перебiгу давностi. Звичайно, на практицi є проблематичним доказування факту ухилення вiд слiдства та суду осiб, вiдносно яких не застосовувались запобiжнi заходи або не пред'являлось обвинувачення.
Згода обвинуваченого на закриття справи. При закриттi справи по п.3 ч.1 ст.6 КПК особа, вiдносно якої приймається рiшення, фактично визнається винуватою у вчиненнi злочину. З метою забезпечення права обвинуваченого на судову реабiлiтацiю, законодавець встановив умову, закрiплену в ч.3 ст.6 КПК, за якою закриття справи у зв'язку з закiнченням строку давностi не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує .Наявнiсть заперечення обвинуваченого проти закриття справи за даною пiдставою зобов'язує слiдчого продовжити провадження в справi у звичайному порядку з наступним направленням справи в суд для розгляду її по сутi.
В ч.3 ст.6 КПК вказується, що згоду на закриття справи може дати обвинувачений. Тому закриття справи без пред'явлення обвинувачення особi, вiдносно якої приймається рiшення, недопустиме.
Вчинення особою злочину, на який поширюються правила давностi. У вiдповiдностi до ч.4 ст.49 КК України питання про застосування давностi до особи, яка вчинила злочин, за який згiдно з законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирiшується судом. Законодавець позбавив органи досудового слідства права закривати справи про такi злочини, тому провадження по них проводиться в звичайному порядку. Iз змiсту ч.4 ст.49 КК вбачається, що строк давностi не застосовується тiльки тодi, коли довічне позбавлення волі, як вид покарання, вказане у вiдповiднiй статтi кримiнального закону, що дiяв як пiд час вчинення злочину, так i пiд час провадження у справi. Не поширюються правила про давнiсть вiдносно осiб, якi вчинили злочини проти миру й безпеки людства. 26 листопада 1968 року була пiдписана Конвенцiя про незастосування строку давностi до воєнних злочинiв i злочинiв проти людства,до якої приєднався i СРСР, i вiдповiдно Україна [109].
Злочинами проти миру визнається планування, готування, розв'язування чи ведення агресивної вiйни або вiйни на порушення мiжнародних договорiв, угод чи запевнень, або участь у загальному планi чи змовi, спрямованих на здiйснення будь-якої з зазначених дiй. Воєнними злочинами є порушення законiв i звичаїв вiйни - вбивства, мордування або вивезення в рабство, чи для iнших цiлей цивiльного населення окупованої територiї, вбивста та мордування вiйськовополонених або осiб, якi перебувають у морi, вбивства заложникiв;пограбування громадської або приватної власностi; безглузде руйнування мiст i сiл, не викликане воєнною необхiднiстю спустошення. Злочинами проти людяностi є вбивства, винищення, поневолення, заслання й iншi жорстокi, вчиненi щодо цивiльного населення до чи пiсля вiйни, або переслiдування за полiтичними, расовими чи релiгiйними мотивами з метою здiйснення або у зв'язку з будь-яким злочином, що пiдлягає юрисдикцiї Трибуналу, незалежно вiд того, чи були цi дiї порушенням внутрiшнього права країни, де вони вчиненi.
Амнiстiя та помилування. Пунктом 4 ч.1 ст.6 КПК передбачено, що порушена справа пiдлягає закриттю внаслiдок акту амнiстiї, якщо вiн усуває застосування пока-
рання за вчинене дiяння,а також в зв'язку з помилуванням окремих
осiб.
У вiдповiдностi до статтi 92 Конституцiї України амнiстiя оголо-
шується Законом України. Єдиним органом, який вправi приймати зако-
ни є парламент - Верховна Рада України.
Кiлькiсть кримiнальних справ закритих за п.4 ч.1 ст.6 залежить,
в значнiй мiрi, вiд активностi органiв,якi приймають цей акт.Так, в
76
1993 роцi, в середньому за даною пiдставою закрито 1,3 вiдсотка
справ вiд загального числа закритих, а в 1994 i в 1995 роках
вiдповiдно 14 та 16 вiдсоткiв.Наприклад, в Тернопiльськiй областi
всього закрито в 1993 роцi 1125 справ, iз них за п.4 ч.1 ст.6 -13
справ, а в 1995 роцi всього закрито 1020 справ, iз них по амнiстiї -
118. Аналогiчна ситуацiя має мiсце i в iнших регiонах (Див.додаток
З). Така розбiжнiсть пояснюється перш за все тим, що в 1993 роцi акт
амнiстiї не приймався, а в 1995 роцi був прийнятий Указ Президента
України вiд 19.04.1995 року "Про амнiстiю з нагоди 50-ї рiчницi Пе-
ремоги у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi." [110].
Верховною Радою України 1.10.1996р. прийнятий закон " Про засто-
сування амнiстiї в Українi "[111].У вiдповiдностi з ст.1 закону -
амнiстiя є повне або часткове звiльнення вiд покарання певної кате-
горiї осiб,винуватих у вчиненнi злочинiв.
Законом про амнiстiю може бути передбачене повне звiльнення заз-
начених у ньому осiб, вiд кримiнальної вiдповiдальностi чи вiд вiдбу-
вання покарання ( повна амнiстiя ), або часткове звiльнення зазначе-
них у ньому осiб вiд вiдбування призначеного судом покарання.
Закон про амнiстiю не може передбачати замiну одного покарання
iншим чи зняття судимостi щодо осiб,якi звiльняються вiд вiдбування
покарання.
Аналiзуючи акти про амнiстiю, якi приймалися починаючи з 1980
року, можна видiлити наступнi ознаки, за якими